Розділ «Філіпп Майєр Син»

Після того як Джинні ретельно вмивала своє обличчя, приводила до ладу волосся, витиралася та знов одягалася, мусила плентатися до бібліотеки, де на неї вже чекала бабуся. Дівчинці доводилося сидіти на диванчику й терпіти, допоки старушенція ретельно видаляла найменші порошинки з-під її нігтів, а тоді підпилювала їх, обрізала кутикулу та нарешті втирала холодний крем у шкіру її рук. Та це було ще не все: бабця весь час щось бурчала — наприклад, про те, як їй хочеться перетворити онучку на справжню леді (власне, Джинні давно вже позбулася мозолів на руках, бо вже цілий рік навіть не торкалася лассо). А кожний третій візит бабусі знаменував тотальну ревізію в гардеробі онучки, і відбувалося це в бібліотеці. Стара гарпія ретельно перевіряла кожну сукню Джинні й усе бурчала, бурчала… Мовляв, у цьому вбранні ти схожа на служницю, якій дуже кортить ускочити в гречку. Увесь «неподобний» одяг бабуся забирала до Далласа, щоб там віднести його до кравця.

Коли стара не бурчала — траплялося й таке! — вона розповідала онучці предовгі історії про різних людей із Далласа. І Джинні змушена була терпляче слухати всю цю маячню. Трошки цікаво, щоправда, ставало, коли бабуся розказувала про хороших дівчат, які піддалися спокусі та, урешті-решт, перетворилися на повій; такі історії останнім часом стали обов'язковою частиною її «задушевних бесід» із онучкою. Дівчинка навіть перестала засинати, слухаючи безугавне бубніння старушенції. А закінчувалися ті екзекуції завжди одними й тими самими настановами: мовляв, ніколи не вештайся на сонці — твоє ластовиння й без цього за милю побачити можна; не їж солодкого — матимеш такі ж бридкі жирні стегна, як твоя мати; мий голову щодня — так повинна робити справжня леді; не вдягай брюки — ти-бо не чоловік. Нарешті стара знову брала Джинні за руки — нібито вони могли якось змінитися за ті десять хвилин, що вона їх не торкалася. Та ні — це були ті самі «граблі» з незугарними короткими пальцями. І ніякі уроки гри на фортепіано цього вже не виправлять. Щодо рук самої бабусі — вони були шишкуваті та дуже помітно спотворені артритом і тому нагадували швидше лапи якоїсь хижої тварини, ніж людські руки. Та, мовляв, колись — навіть попри довгі роки, змарновані на цьому жалюгідному ранчо — вони були прекрасними, як і в кожної великосвітської дами. Справді-справді.

Приблизно через місяць після того, як Джинні закінчила вісім класів, бабуся знову приїхала на ранчо. Переповівши онучці чергову порцію свіжих пліток із Далласа, вона раптом повідомила «чудову» новину: Джинні прийняли до школи-пансіону в Коннектикуті! Дівчинка, яка нічого про це не знала, відчула себе так, ніби її чимось важким по голові вперіщили. Мовляв, шість тижнів — і ти поїдеш до нової школи, тож завтра ми з'їздимо до Сан-Антоніо та купимо тобі дещо з одягу.

Джинні, звичайно, протестувала, та все було марно. Клінт і Пол вважали, що опиратися їй немає сенсу. А батько радів, що вона отримала таку чудову можливість проявити свої здібності; крім того, той пансіон був розташований у Ґрінфілді, а це не так далеко від Принстона, де навчався Джонас.

Джинні й далі опиралася, заявивши, що вона не Джонас і не хоче нікуди звідси їхати, та всі знали, що це не зовсім правда. Бабуся подарувала їй перлове намисто й чотири пари лайкових рукавичок. Та хіба це могло вгамувати її лють? На батька вона й не поглянула, коли потяг рушив із місця. Перли їй усе-таки було цікаво розглянути, і вона, мабуть, увесь вечір крутила їх у руках, затуливши штори у своєму купе. Подумати тільки — оці брязкальця коштують двадцять тисяч доларів! І бабуся купила їх лише для того, щоб її онучка чимось відрізнялася від звичайних дівчаток.

Джонас мав зустріти сестру на Пенн-Стейшн, але чомусь спізнився на цілу годину. Джинні, як на гріх, страшенно захотілося до вбиральні. Усе було б нічого, якби вона, зайшовши до жіночого туалету, раптом не почула якісь дивні звуки й не побачила, як у дальній кабінці чолов’яга з голим задом удовольняє свої потреби з якоюсь дівулею. Звичайно, дівчинка дременула звідти, але за п’ять хвилин мусила повернутися, щоб не сталася «трагедія». Вона швиденько зачинилася в найближчій від дверей кабінці, сподіваючись, що з нею нічого не станеться. Та, на щастя, усе обійшлося — навіть її валізу ніхто не вкрав, доки вона бігала до туалету. Джонас акуратно поставив багаж Джинні у своїй кімнаті й повів сестру обідати.

— Ненавиджу це місто! — люто зиркнула на брата дівчинка.

— Не витріщайся так на висотні будинки, — не звернувши уваги на цей погляд, сказав він. — А то ще подумають, що ти туристка.

Та хіба могла вона не витріщатися? На світлинах ці височенні будівлі мали зовсім не такий вигляд, як насправді. Джинні здавалося, що ці кам’яні велетні ось-ось упадуть просто на неї, якщо її до цього не встигне розчавити якась із машин, що носяться тут, мов навіжені. Від вуличного шуму дзвеніло у вухах, а серце тріпотіло, мов у кролика. Та нарешті дівчинка знову опинилася в потязі, що мчав до Ґрінфілда повз пасовиська та зелені гайочки. Онде напасається невеличка череда корів та овець. Ось ці корови — хольштейни, а оті — джерсійки. Добре, що хоч на цьому вона розуміється — буде про що розповідати новим однокласницям.

Багато що в Ґрінфілді сприяло тому, щоб Джинні змирилася з перебуванням тут. Їй подобалися старовинні кам’яні будиночки з високими похилими дахами та вкритими плющем стінами. Вона полюбила тутешню м’яку, зовсім не спекотну літню погоду — ну просто як узимку в Техасі! Милувалася мерехтінням лагідних сонячних променів, що осявали далекі зелені ліси та неозорі поля, що починалися вже за шкільним подвір’ям. Дівчинка й не знала раніше, що в природі є стільки відтінків зеленого кольору, і ще — не підозрювала, що є такі землі, де немає посухи. Подвір’я це здавалося дуже старовинним, хоча насправді його побудували якихось сорок років тому; але й за цей короткий час тут устигли повиростати розкішні виноградні лози та гіллясті дерева. Якщо Джинні вдавалося викроїти кілька хвилинок, щоб побути на самоті, вона давала волю своїй бурхливій фантазії. Ось мине ще трохи часу — і за нею примчить сюди прекрасний принц (ну, син прем’єр-міністра — теж згодиться). І це обов’язково буде англієць, а не іспанець. А інколи вона зовсім не думала про чарівного нареченого, уявляючи натомість, що вона сама прем’єр-міністр, адже часи змінюються, і жінка тепер може стати ким завгодно. Як чудово було б сидіти за величезним солідним дубовим столом і з діловим виразом обличчя листуватися зі своїми вірними виборцями!

Утім, бути на самоті й мріяти їй удавалося досить рідко: тут кожен день був розписаний похвилинно. Дзвінок сповіщав про початок нового дня; дзвінок велів іти до каплички, а тоді розділяв час на уроки й перерви. Потім — обід, після якого треба було виконувати все, що задавали на уроках. Об одинадцятій — відбій. Пізніше не вийде, бо коридорами ходить тюремний нагля… тобто вихователька. І ретельно перевіряє, чи всі дівчатка вже вляглися в свої ліжечка.

Джинн Енн поселили в одній кімнаті з невисокою на зріст єврейською дівчинкою Естер, яка щоночі плакала вві сні. Та вже через тиждень Джинні, зайшовши до кімнати після обіду, виявила, що Естер та її речі безслідно зникли. Як потім з’ясувалося, батько цієї дівчинки мав якийсь завод у Польщі, та невдовзі розорився через німців. І тому чек, яким він заплатив за навчання доньки, виявився недійсним. Джинні поселили в іншій — кращій за попередню — кімнаті. Сусідкою її цього разу стала дівчинка на ім’я Коркі, яка була, може, надто скромною, але це краще, ніж якби вона була злою й пихатою. Коркі, на відміну від Естер, не сумувала за домом і не плакала по ночах; вона знала все про кожну з однокласниць, хоча, власне, і не дружила з ними. Статуру дівчинка мала не дуже жіночну: високий зріст і широченні, мов у дроворуба, плечі. Але на свою непривабливу зовнішність — зокрема видовжене обличчя з бородавками й тонке, ламке волосся «сіро-буро-не-зрозуміло-якого» кольору — їй, вочевидь, було наплювати. Вдягалася Коркі в грубе, мішкувате вбрання, і тому Джинні вирішила, що її нова сусідка — з дуже бідної родини. А бідним треба допомагати. Отож, Коркі тепер нерідко ласувала десертами, які Джинні потай тягала з їдальні, — як тягала відерця з кисляком до хатинок вакуерос, що працювали на її батька.

Першого ж понеділка після того, як Джинні поселили з новою сусідкою, однокласниці запитали її, хто це.

— Коркі Халлоран, — відповіла вона.

— A-а, Велика Сапфо… — протягла Топсі Бебкок.

Це була невисока й миловидна дівчинка з білявим волоссям та дуже світлою, чистою шкірою. Її усмішка сяяла так само яскраво, як вогні світлофора на великому перехресті. І так само, як світлофор має різні кольори, ця посмішка могла означати різне. Іноді — «ах, як чудово!», а іноді — «та що ви — не смішіть мене!» Інші дівчатка, мов за командою, зневажливо захихотіли, побачивши глузливу посмішку Топсі. Джинні теж довелося засміятися, хоча вона й не розуміла, чому вони глузують із Коркі.

— Розумієш, — вела далі Топсі, — вона, як би це сказати… дівчаток любить.

— Атож, — підхопила якась із однокласниць. — От би її до Сент-Пола відправити! Там їй саме й місце.

Усі знову зареготали. Джинні ввічливо кивнула, та сміятися не стала. Набридло.

І вже цими вихідними Коркі запросила кількох дівчаток — і Джинні теж — до себе в гості. До її дому, виявляється, треба було йти пішки якихось сорок хвилин. Але йти, власне, й не довелося: Коркі сказала, що за ними приїде авто. Джинні з подивом побачила тут усіх, хто глузував із незграбної дівчинки: Топсі Бебкок, Наталі Мартін, Кікі Фелл і Бутсі Елліот. Уся ця компанія швиденько повсідалася в семимісний «Паккард», на якому приїхав до школи водій в уніформі. Джинні гадала, що приїде якась таратайка, ну, щонайбільше — старенька вантажівка. Отакої.