Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Ти завжди ставив свої ідеали вище за ідеали інших, Піте. Я та решта членів нашої родини завше терпіли це. А от у стосунках із чужими людьми ти все життя мав проблеми. То ти допоможеш мені спалити це зміїне кубло, чи ні?

— Який у цьому сенс? Чому ти так поспішаєш загарбати цю землю?

— Тому що мене може випередити хтось інший. Ця земля довго нічийною не буде, і, якщо я нічого не робитиму — прийдуть Мідкіффи чи Рейнолдси, а ще шериф Ґрехем і суддя Пул та й розхапають це все. А не вони — то якісь новоспечені багатії, що нажили гроші на свердловинах. Хай там як — часи Ґарсія відійшли в минуле.

— …бо ти «допоміг» їм туди відійти.

— Ми з тобою кажемо одне й те саме, та ти чомусь цього не розумієш.

— Це не повинно було статися так.

— Але сталося. Ґарсія, між іншим, забрали цю землю в індіанців; я забрав її в Ґарсія; і настане час, коли в нас її так само хтось забере. Добре запам'ятай це, Пітере.

Він узяв два глеки з нафтою — по одному в кожну руку — і поволі підійнявся сходами. Глеки були дуже важкі, і він якоїсь миті мало не впустив їх.

Спостерігаючи за батьком, я подумав, що йому точно слід було народитися не в наші часи, а значно раніше: коли на планеті панував первісний хаос і кожен, кому було під силу, хапав усе, що міг ухопити. І не мав жодного уявлення про те, що таке «совість» чи «мораль».

Утім, якщо добре подумати — мій батько нічим не відрізняється від сучасних людей. Просто вони потребують якогось виправдання для того, щоб убивати й грабувати (наприклад: «Ми — білі, а всі інші мають поступатися нам дорогою, або ми їх повбиваємо!»). Фінеасові ж узагалі наплювати на будь-які расові забобони. Він просто відкидає всі емоції, віддаючи перевагу холодному розрахунку: якщо ти маєш більше сили, ніж хтось інший, — нехай той загине, щоб ти став іще сильнішим. І жодні з них — ні первісні звірі, як мій батько, ні расисти, ні бездушні машини, як Фінеас, — не бачать або ж не хочуть бачити, що насправді ми маємо вибір.

Я почув, як полковник чимось грюкає всередині сплюндрованого будинку. У сідлі він і досі видається молодою людиною, а коли зістрибує на землю — ніби знімає зі спини коня всі свої роки та завдає собі на плечі. Спостерігаючи за тим, як він тягає важелезні глеки, я спіймав себе на тому, що мені його страшенно шкода. Можливо, я не сповна розуму.

І я зайшов до будинку, відганяючи думку про те, що міг би з легкістю повалити батька на землю й відвезти ту кляту сиру нафту подалі звідси. Ні, було вже надто пізно: убитих людей не повернеш, і боротися за ці напівзруйновані стіни безглуздо.

Усередині геть усе було вкрите товстим шаром пилу, який потрапив сюди крізь розтрощені двері та вікна. Ось тут — свіжі сліди тварин; он там — великі темні плями засохлої крові. Я зайшов до вітальні — мій батько саме розливав тут нафту, поскидавши докупи все, що залишилося від меблів. Завершивши цю справу, він пішов до спалень, а тоді — до кабінету дона Педро.

Там він повиймав із шухляд усі папери: старі листи, облікові книги, контракти. А ще — свідоцтва про народження та про смерть людей на прізвище Ґарсія (десять поколінь поспіль!). І нарешті — документ, що підтверджував їхнє законне право на володіння цією землею; за тих часів, коли його підписували, тут була іспанська провінція — Нуево-Сантандер.

Заливши все нафтою, батько запалив сірника. Я закляк на місці, спостерігаючи за полум’ям. Поступово поглинувши папери та письмовий стіл, воно розгорілося й переповзло на величезну мапу Техасу, що висіла на стіні; усі назви на ній були написані іспанською. Аж раптом я почув, як мене хтось гукає на ім’я. Педро? Та ні — батько. Я вийшов із кабінету, щоб знайти його. Увесь будинок уже був охоплений вогнем: полковник, мабуть, устиг попідпалювати й усі інші кімнати.

Пригнувшись якомога нижче, щоб не дихати димом, я зазирнув до спальні Педро й Лурдес. Навіс їхнього ліжка вже яскраво палав, і вся кімната була наповнена червонуватими відблисками полум’я. Це непросте ліжко: на ньому були зачаті Педро та його діти. А до Педро — скільки ще поколінь? Найпевніше, полковник теж про це подумав, коли запалював тут сірника.

А ось і привид Педро. Оточений полум’ям, він простягає до мене руки. Я силоміць, відвернувшись, вибіг на вулицю. І побачив батька, який саме шкутильгав до загонів для худоби, несучи по глеку з нафтою в кожній руці.

Розділ 16

Ілай-Тіететі

Команчам належала вся територія між Мексикою та землею дакотів. І на цій території завжди було більше бізонів, ніж на будь-яких інших землях північноамериканського континенту. Північні племена полювали на бізонів лише протягом певної пори року. Але котсотеки завдяки вигідному географічному положенню своєї землі могли полювати на цих тварин цілісінький рік. Тож улітку вони полювали на самців, які цієї пори року саме нагулюють жир, а взимку — на самиць. М’ясо молодих бізонів (до трьох років) однаково добре на смак — незалежно від статі тварини. Що ж до немолодих — м’ясо смачніше в самиць. І тому команчі вбивали старих самців лише тоді, коли їм були конче потрібні шкури.