Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Та мабуть, ні.

— А ким же ти станеш?

— Чиєюсь дружиною, — відповіла Коркі замість Джинні. — Як і всі ми.

Цього дня вони надумали проїхатися верхи. Неподалік будинку була стайня, де тримали десятки зо два коней. І ще там був просторий загін для худоби, який називали «ареною», а також — велике пасовисько; Джинні все-таки вирішила не запитувати, скільки землі має батько Коркі. Усі дерева тут були надзвичайно доглянутими — дівчинка розгледіла в їхній густій тіні робітників, які обрізали гілки й акуратно складали їх у візок.

Джинні довелося нап’ялити на себе дурнуваті бриджі та не менш ідіотські чоботи по коліно. Виявляється, дівчинка носила приблизно той самий розмір одягу та взуття, що й молодша сестра Коркі. У цьому вбранні вона почувалася, наче клоун, який відстав від свого цирку, однак усі інші дівчатка вдяглися так само, тож їй довелося змиритися.

Вона пожалкувала, що мало з’їла під час ланчу. Адже прогулянка, певно, триватиме годин із п’ять (ну, щонайменше — чотири).

— Ти вдома, напевно, маєш власних коней? — спитала в неї Наталі.

— Еге ж. А ти?

— Такседо-Парк, де я живу, — це не ранчо, де є простір для коней, — знизала плечима довгокоса дівчинка.

— А от простір для євреїв там є, — знову завела своєї Топсі.

— Естер, із якою ти була в одній кімнаті, — пояснила Бутсі, — жила поряд із Топсі й Наталі.

— Її батько придбав там будинок років із десять тому, — вела далі білявка. — Та до клубу його не прийняли, і тому його родина не мала права й пальця занурити в озеро. А якби вони вирішили порушити цю заборону — швиденько помандрували б до поліцейської дільниці.

— Про весілля, про весілля розкажи! — гигикнула Бутсі.

— Так-так, вони влаштували весілля минулого літа. Але всі дітлахи з Такседо-Парка порозвертали всі дороговкази, і тому жоден із тих, кого запросили, не знайшов дороги до їхнього дому. Ось тобі й свято, хи-хи-хи… А то — купили будинок та й задерли носа до самого неба. Нехай знають тепер!

Джинні ввічливо кивнула. Ось нарешті до них вивели коней. Це були довгоногі гніді скакуни — значно стрункіші за ковбойських.

— Оцього осідлали для тебе, — підвела до неї одного з коней Коркі. — Це сідло моєї сестри. Ти ж із нею приблизно однакового зросту.

Сідло — навіть без луки, стремена — наче для дитини. Та що вдієш — довелося Джинні сідати на коня.

Кінь цей був дуже високий — десь із шістнадцять долонь. Одразу було видно, що він швидкий, і Джинні незабаром переконалася, що «швидкий» — це дуже м’яко сказано. Ковбойські коні не рівня таким скакунам: він нагадував дівчинці радше автомобіль, аніж коня. З іншого боку, простий трудовий кінь — ці дівчатка вважали таких узагалі непридатними для прогулянок верхи — має свій характер і нерідко дуже впертий. Якщо відпустити віжки — він гайне, куди сам вважає за потрібне. А цей — немов та машина: дуже швидкий і слухняний, але дай йому волю — лишень із пантелику зіб’єш, наче кермо автомобіля раптом відпустиш. Та й що тут дивного — ці дівчатка звикли до того, що геть усі істоти довкола них мусять бездумно їм підкорятися.

Джинні невдовзі зрозуміла, що віжки їй майже не потрібні. Адже варто було лишень поворухнути ногою — і кінь одразу ж слухався.

Дівчинка не звикла до такої покірливості з боку коней, тож їй довелося спочатку звикнути до цього; у її голові навіть промайнула думка про те, що вона розучилася їздити верхи. Сідло було таким незручним, що, коли всі пустили коней галопом, Джинні довелося докласти неабияких зусиль, аби не гепнутися. І тут вона побачила перешкоди, — спеціальні перешкоди, через які мають перестрибувати коні. Виявляється, дорога, якою вони їхали, була призначена для таких от прогулянок, і ні для чого більше. Ось кінь Коркі перестрибнув через першу з перешкод. Джинні, відганяючи геть погане передчуття, погнала свого коня вперед. Але хвилювалася вона марно: тварина блискуче впоралася з усіма перешкодами. І навіть підганяти її не довелося.