Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Я мав це зробити ще півстоліття тому, Піте. А якщо вже всі вовки винищені — слід і лігвисько їхнє знищити, аби, бува, інших вовків сюди не принесло.

— Я не дозволю тобі спалити їхній будинок.

— А я не дозволю тобі завадити мені.

— Тату…

— Піте, ми з тобою вже довгенько не розмовляли як слід. Я знаю, що завжди був надто суворим із тобою. А ти гніваєшся на мене через те, що я без твого відома накупив тих нафтових свердловин. Але ж я добре знав, що ти був би проти, і тому не мав іншого виходу.

— Ти пустив гроші на вітер.

— Це ми ще побачимо.

— Наша родина ніколи не мала таких проблем із грішми, як деякі наші сусіди.

— До речі, про сусідів. А мені ж — віриш чи ні — подобався той старий Педро.

— Та невже?

Запала тиша — досить надовго.

— Я гадаю, не треба нагадувати тобі, який вигляд мала колись давно ця земля, — мовив нарешті полковник. — І я й без тебе знаю, що сам сплюндрував її. Назавжди. Оцими ось руками. Ти прожив досить довго, щоб пам’ятати, якою високою була тут трава. Може, вона знову тут ростиме, коли мине тисяча років… та навряд чи. Така вже головна властивість людської раси: ми перетворюємо чорноземи на пісок, а зелень, що буяє, — на чагарники.

— Чагарників на наших землях, до речі, можна позбутися, — пробурчав я.

— Це забрало б у нас цілу прірву грошей.

— Але ми все одно не збідніли б.

— Так уже склалося, Піте, — стенув плечима батько, — що я, хоч і люблю свою землю та свою родину, не люблю худобу. А ти зовсім інший, бо виріс на ранчо, де завжди було повно корів та биків. Я теж, здавалося б, виріс у преріях, де було багато бізонів. Але щоб я їх любив так, як ти любиш нашу худобу, — ні. Для тебе корова — священна тварина, а вакуерос — люди, гідні усілякої поваги через те лишень, що вони доглядають тих корів. А я не такий. Для мене ця худоба — лише засіб, що свого часу допоміг мені прогодувати себе, твою матір і тебе з братами. Я стільки всього набував і втрачав у своєму житті, що не бачу причин так перейматися через худобу. До речі, ти ж знаєш розміри збитків, яких ми зазнали цього року через Ґарсія?

— Тату… — Трохи дивно це звертання звучить із уст майже п’ятдесятирічного чоловіка, чи не так?

— Тільки на західному нашому пасовиську, — вів далі він, наче й не почув мене, — і тільки за цей рік ми втратили сорок тисяч доларів, а на інших пасовиськах — іще близько вісімдесяти тисяч. Судячи з усього, ці виродки крали в нас худобу протягом досить тривалого часу: мабуть, відколи в Педро з'явився перший зятьок. Так, я знаю, що впродовж останніх чотирьох років ми потерпали від посухи, але ж вона ніяк не могла забрати в нас половину всіх телят! Як не крути — не могла, бо годували ми їх як належить. А куди, на твою думку, поділася третина тільних корів? І дурневі зрозуміло, що їх украли! Якщо врахувати весь приплід, який ці корови могли нам принести, — виходить, що ці повзучі гади витягли з нашої кишені майже два мільйони доларів!

— Ти ще приплід від мулів забув урахувати, — не втримався я.

Він лишень похитав головою, а тоді став мовчки вдивлятися кудись удалину. Тривало це досить довго. Авжеж, я, на відміну від нього, не докладав жодних зусиль, аби наша земельна ділянка стала нашою. Я змалечку звик до того, що вона наша, та й годі. А він — так само звик завойовувати й тепер не бачив жодної причини, щоб відмовлятися від гарної нагоди подвоїти свої володіння, тоді як більшість інших власників ранчо бідують. Після тривалої паузи батько, утерши лоба, знову заговорив.