Мій батько теж завжди вважав мене таким. А я ніколи не розумів його — людину, ніскілечки не обтяжену міркуваннями про мораль та докорами сумління. Людину, у якої, наче у тварини, залишилися тільки інстинкти. Зараз він, найімовірніше, спокійнісінько собі хропе, не переймаючись роздумами про те, який це жах — не бачити різниці між убитою людиною та шматком яловичини.
Щойно я засну, як знову бачу мертвих мексиканців — Педро та його вакуерос. Вони лежать, наче якась купа дров, на подвір’ї: очі — розплющені, роти — широко розтулені. А над ними — хмари мух… Іноді я бачу мертвого Педро в його спальні: поруч із ним — мертва дружина; мертва донька — на підлозі біля ліжка. Чи встиг він побачити, як вони вмирали? Чи впізнав у їхніх убивцях людей, яких вважав своїми друзями?
17 вересня 1913 року
Саллі тепер спить в окремій кімнаті. Ми з нею по черзі їздимо до лікарні: навідуємо Ґленна. Пілкінґтон не може навіть діагноз чітко сформулювати, а наші вакуерос кажуть, що тут без чиїхось злих чар не обійшлося.
Сьогодні за вечерею Саллі спитала мого батька:
— Полковнику, а яку премію ви свого часу призначили за шкуру вбитого вовка?
— Десять доларів, — відказав він. — І за шкуру пантери — стільки само.
— А якщо б за вбитого мексиканця? Скільки, на вашу думку, було б?..
— Припини! — не витримавши, урвав я її мову.
— Чого це ти? — безневинно поглянула на мене Саллі. — Я-бо просто запитую.
— Гадаю, що це було не дуже доречне запитання, — озвався Чарлз.
— Чому це? — здивувалася жінка. — Ти вважаєш, що десять доларів за голову мексиканця — це надто багато? Чи навпаки?
— Просто припинімо цю розмову, — сказав я. — Раз і назавжди.
— Щось я не розумію, у чому причина такої бурхливої реакції з твого боку, Пітере, — з таким же безневинним обличчям промовила вона, а тоді обвела поглядом усіх присутніх. — Може, хтось мені пояснить, що це з ним таке?
— Піт просто дивиться на речі трохи інакше, — після довгої паузи озвався полковник. — Тож, я думаю, тобі краще облишити його.
Саллі мовчки підвелася й пішла зі своєю тарілкою на кухню, «нагородивши» мого батька поглядом, сповненим люті. А в мій бік вона й не глянула. Утім, я й так знаю, що вона вже давно ненавидить мене.
Намагаюся втішити себе тим, що є, точніше, були люди, з якими доля обійшлася значно жорстокіше, ніж зі мною. От, наприклад, мексиканські повстанці кілька тижнів тому застрелили двох білих людей, а ще — уже вкотре спалили залізничні мости в Бравнсвіллі та перерізали телеграфну лінію. Білі їм цього не подарували — перестріляли двадцятьох перших-ліпших теханос (двадцятьох — це за офіційними даними). Третя кавалерійська бригада постійно перестрілюється з мексиканською армією через річку, що розділяє Техас і Мексику. Трьох кавалеристів убили повстанці біля Лос-Індіоса, а в Проґресо, що на мексиканській стороні, голову американського рядового настромили на кілок і виставили напоказ.
Маємо, щоправда, і гарні новини. Ідуть дощі, і земля оживає після довгих місяців страшенної спеки. Повітря сповнене ароматів чудових квітів: аделії, геліотропу, ебенового та гваякового дерев. А над квітами скрізь пурхають колібрі й метелики з небесно-блакитними крилами, і кожний захід сонця забарвлює хмарки та річку в усі відтінки червоного, золотистого та пурпурового. Та все це не для Педро. Він-бо вже ніколи не побачить нічого, крім непроглядної темряви.
1 жовтня 1915 року
Прокинувся. Де це я? І чому не лежу в ліжку, а сиджу на стільці? Та це ж я задрімав, сидячи біля Ґленнового лікарняного ліжка! Відчуття таке, ніби чекаю на когось. Може, на маму? Отаким уже я народився — завжди чекав, що хтось прийде та владнає за мене всі мої проблеми. Поголився. Глянув уважніше в лікарняне дзеркало. І не зрозумів: чи то дзеркало криве, чи то моє обличчя так спотворилося, що схоже на обличчя покійника.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 67. Приємного читання.