Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Це ж із тобою була в одній кімнаті та єврейка? — спитала Кікі.

Зовні ця дівчинка була дуже схожа на Топсі. От тільки мала темне волосся, що було підстрижене майже так само коротко, як у хлопців; і ще про Кікі казали, що їй свого часу зробили пластичну операцію, щоб укоротити надто довгого носа. Відтоді, як Джинні прибула до Ірінфілда, вона взяла собі за звичку довго просиджувати біля дзеркала перед сном, із особливою прискіпливістю оглядаючи себе. Ніс у неї — начебто й нічого, уже не такий безнадійно кирпатий. А от очі… Ну що це за очиська кольору чи то туману, чи то насупленого неба під час дощу? Підборіддя гостре, чоло високе, а одну брову перетинає досить великий шрам. Ним вона завжди пишалася, бо це робило її схожою на братів, які теж мали такі виразні шрами. А тепер — вона й не знала, чи так уже й добре, що цей шрам дуже легко помітити.

— Мак-Каллоу… — протягла Топсі. — Це що — єврейське прізвище?

Інші дівчатка захихотіли. Щоправда, Коркі й не всміхнулася — лише мовчки дивилася у вікно.

— Та начебто ні, — відповіла Джинні.

— Так це я пожартувала, — з невинним виглядом проспівала Топсі. — Звісно ж, ні.

Джинні решту дороги мовчала, розглядаючи краєвиди, що з’являлися та зникали за склом автомобіля. Будинків тут було мало, зате дороги — вузькі й звивисті — уже заасфальтували. Стіни будівель, оточених високими живоплотами, — неодмінно кам’яні, а корівники — усі, як один, яскраво-червоного кольору. Сонячні промені тонули в густій-прегустій зелені дерев, що крізь неї лише коли-не-коли можна було вгледіти клаптик блакитного неба. Повітря вже стало досить прохолодним, хоча це й був іще тільки вересень.

Топсі, Кікі та Бутсі разом навчалися в початковій школі. Щодо інших — вони, як здогадалася Джинні, знали одна одну так само, як вона знала дітей Мідкіффів і Рейнолдсів. Наталі — красуня з довгим каштановим волоссям і вже досить великим бюстом, який вона старанно приховувала, сутулячись увесь час, — теж мовчала всю дорогу. Удаючи, що їй страшенно цікаво втуплюватися у вікно, ця дівчинка намагалася не дивитися Джинні у вічі. Хоча сміялася вона при кожній усмішці Топсі так само слухняно, як і решта.

Джинні відчула неабияке полегшення, коли машина в’їхала через кам’яні ворота до маєтку родини Халлоран. Водій неквапно вів автомобіль довгою акуратною доріжкою, обабіч якої росли високі зелені дерева. А трави тут скільки було! Дівчинка ще ніколи не бачила, щоб довкола, куди не глянь, росла така висока й соковита — і така зеленюща! — трава. І вона мимоволі взялася підраховувати, скільки голів худоби тут могло б напасатися (найімовірніше — по корові на кожний акр землі). Та вголос нічого не вимовила, бо не була впевнена, що її правильно зрозуміють.

Нарешті показався будинок. Він був споруджений на верхівці пагорба й мав розміри десь такі, як і її власний дім, тож Джинні стало дуже й дуже ніяково. Будинок цей був, як їй здалося, значно красивішим, ніж оселя родини Мак-Каллоу. Скрізь — арки, колони, вежі, чорний граніт, мармурові скульптури. Наче переносишся в далеку епоху Середньовіччя.

— А чим займається твій батько? — запитала Джинні в Коркі.

Усі дівчатка, мов за командою, витріщилися на неї, і Коркі теж. І вона зрозуміла, що спитала щось таке, про що тут зазвичай не запитують. Але було вже пізно.

— Він має фірму в Нью-Йорку. У вільний час грає в теніс у клубі або їздить верхи. І ще він уміє добре стріляти. Ну, і вже давно працює над книжкою. Це буде роман.

— А що в нього за фірма?

— Ну… розумієш… — знизала плечима Коркі, не знайшовши, що сказати далі.

— А батько Поппі теж, мабуть, добре стріляє та їздить верхи, — утрутилася Бутсі Кларк (Поппі — це так дівчатка вирішили називати Джинні). — Він же ковбой?

— Ні, ковбої — це наймані робітники.

— То хто ж тоді твій батько?

— Він розводить худобу.

Джинні ще хотіла додати, мовляв, худоба — це вже не джерело наших прибутків. Але язиката Бутсі не дала їй цього сказати.