— От дурень! — загиготів Клінт. — Тварини ж усе одно її відшукають!
— А чого їм копирсатися в труні? — тільки й сказав Пол. — Там же немає нічого їстівного.
Повернувшись до струмка, вони роздяглися, хоча спідню білизну залишили на собі, бо вважали себе вже надто дорослими. І, повсідавшись у прохолодній водичці, задивилися на пасовиська, руїни церкви та далеку річку Нуесес.
— Скільки ж їй було років? — прошепотіла Джинні.
— Невеличка ще зовсім, — мовив Пол.
— Гадаю, десь твого віку, — відгукнувся й Клінт.
Посидівши трохи й відчувши, що стає холодно, діти вилізли з води; у струмку-бо температура завжди була однаковою — яка б страшенна спека не панувала. Вони повсідалися на теплих пласких каменях та й заходилися наминати бутерброди, знічев’я спостерігаючи за коровами, які напасалися неподалік від руїн церкви. Аж раптом звідкілясь узявся здоровенний бугай. Він постояв трохи, з шумом втягуючи носом повітря, а тоді попрямував до корови, яка напасалася дещо віддалік від своїх подруг. Угледівши бугая, корова дременула геть. І Джинні подумала, що буде жахливо, якщо тварина пробіжиться просто по дитячій могилці. Та, на щастя, корова побігла геть у інший бік.
— Усі вони такі, — зубоскалив Клінт. — Тікають, старанно вдаючи, що бояться. А насправді тільки того їм і треба! Ось побачите — вони зараз неабияк розважаться.
Дівчинка з нервовим смішком звела ноги докупи. Вона знала, що під ніжними волосинками та невеличкою ділянкою дуже чутливої шкіри є крихітний отвір, призначений для того, щоб туди проникала чоловіча плоть. Але щоб вона, Джинні, колись дозволила комусь таке з нею зробити… Це треба, щоб Господь зовсім відібрав у неї здоровий глузд — як, наприклад, тоді, коли вона згодилася позичити Полу свого коня.
— Ти ба! — вдоволено загиготів Клінт, киваючи братові на Джинні. — Вона розуміє, про що я.
Корова підіймалася пагорбом, але, побачивши дітей, зупинилася на якусь мить. А бугай тим часом не дрімав: раз-два — і застрибнув на неї.
— Оце так «інструмент»! — знову гигикнув Клінт.
Джинні не дуже-то й придивлялася до того, що там виробляв із коровою бугай. Адже й без цього було зрозуміло, що він запхав у неї свого «інструмента». Нарешті бугай зліз із корови, після чого ще довгенько стояв на місці, важко відсапуючись.
— Колись і на тебе отак залізе якийсь здоровенний бугай, — не вгавав Клінт.
— Облиш її! — не витримав Пол.
Брат штурхонув його кулаком, але він не відреагував — просто сидів і думав про щось своє. Бідолашний добрий Пол. Мине всього-на-всього кілька років — і Джинні покладе листа зі страшною звісткою до шухлядки братового письмового стола. І його кімнату відтоді раз на тиждень прибиратимуть, але ніхто там уже не житиме. Залишиться тільки світлина, що навіки зберегла образ Пола-школяра, та кілька дешевеньких романів про ковбоїв на книжковій поличці. Бідолаха загине від кулі в Арденському лісі, серед метрових кучугур снігу. І до останньої миті свого життя не припинить дивуватися, як це надворі може бути так холодно. Адже в південній частині Техасу, де він виріс, такого ніколи не буває.
А Клінт зустріне свою загибель навіть раніше за Пола. В Італії. Та поки що вони всі були разом. І коли минув довгий спекотний день, Джинні, яка вже збиралася вкладатися спати, отримала від Клінта подарунок — намисто, яке вони знайшли в дитячій могилці.
Клінт Безсердечний — так Джинні називала брата, хоча й знала, що це зачіпає його за живе. Він-бо любив убивати пташок і дрібних тварин, а тоді знімати з них шкурки та набивати їх ватою, навмисне спотворюючи їхню форму (після цієї процедури взагалі неможливо було сказати, яким істотам належали ці шкурки); цими потворними опудалами була переповнена його кімната. У чотирнадцять років хлопець уже чудово вмів робити все, що вимагається від працівника ранчо. Проте батька цікавив передусім не він, а Джонас. Найстарший. Клінт був значно вправнішим вершником, ніж Джонас. І набагато краще заарканював худобу, кидаючи лассо не гірше за старих досвідчених вакуерос, а вони робили це без зайвих напруження та рухів, і тому надзвичайно рідко хибили. Клінт міг виловити теля зі стада так швидко, що воно не встигало нічого второпати. Він зовсім не боявся здоровенних сердитих бугаїв і міг із легкістю всидіти на спині будь-якого необ’їждженого скакуна; Джинні не раз бачила, як норовистий кінь хвицається та крутиться, наче скажена дзиґа, а Клінт — сидить собі, немов його приклеїли до сідла, і тому він просто не може впасти.
Але їхній батько не звертав уваги на віртуозну майстерність Клінта. Зате на незграбність Джонаса — ще й як звертав. Адже колись ранчо мало перейти саме в його, Джонасові, руки. Усі, серед них і Клінт, — який одного разу випив цілу пляшечку бабусиного ожинового лікеру й після цього два дні пролежав хворий у ліжку, — добре знали це.
І от Джонас вибрав інший шлях. Про це крім нього самого знала тільки Джинні, адже саме їй він звірився перед від’їздом до коледжу, сказавши, що повертатися на ранчо не збирається взагалі. А вона спершу йому не повірила.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 65. Приємного читання.