Філіпп Майєр Син

Син

Власне, дівчинка мала родичів і по материній лінії. Але бабуся — мамина мама — померла задовго до того, як Джинні народилася, і це було все одно, що її ніколи не існувало. А дідусь — мамин батько — пішов із життя, коли дівчинці було лише вісім років (це був простий фермер із Іллінойсу, який одного разу купив у полковника ділянку землі). Якби мама Джинні не померла так рано, дівчинка, мабуть, краще б знала дідуся. А так — він приходив до них у гості лише кілька разів за все її життя й навіть не намагався поговорити з нею та її братами. Немов був зовсім чужою для них людиною. Джинні запам’ятала, як батько після одного з візитів дідуся сказав, що він людина, яка добре знає своє місце.

Якось — уже багато років потому — Джинні подумала про те, що з біологічної точки зору цей неговіркий фермер доводився їй ближчим родичем, ніж полковник; подумала — та й одразу ж забула про це. Так чи інакше, зі смертю дідуся скінчилися всі її стосунки з родичами по материній лінії. Але вона не надто й переймалася через це, бо вважала, що будь-який фермер — це нижча істота, яку справедливо зневажає навіть найбідніший вакуеро. Про кого ж дівчинка справді багато думала — то це про дядька Ґленна, який був іще хлопчаком, коли вперше отримав кулю. Джинні часто уявляла, як разом із ним відчайдушно обороняється від злодіїв-мексиканців. І от куля потрапляє просто їй у серце, і вона вмирає тієї ж миті, не встигши відчути біль. А Ґленна відтоді оминають кулі, і він доживає до старості. Її ім’ям називають школу, де вона вчилася, і споруджують їй пам’ятник. А огидна вчителька розкаюється в тому, що колись дозволила Перрі Мідкіффу відібрати в Джинні срібну каблучку.

Після смерті полковника бабуся переїхала до Далласа, провідуючи ранчо кілька разів на рік, аби лишень переконатися, що тут усе гаразд. Джинні через її тривалу відсутність аніскілечки не засмучувалася. Адже вона — о жах! — змушувала внучку митися та перевдягатися перед вечерею (у хлопців, на щастя для них, не було таких клопотів). І весь час стежила за тим, щоб руки дівчинки були чисті й під нігтями не було ні порошинки. Бабуся, щоправда, завжди гримала — а то й гарапником грозилася вчистити — на братів Джинні, якщо вони дозволяли собі в спілкуванні із сестрою грубі слова. Але приїжджала вона до них не дуже часто.

Коли це сталося, бабусі саме не було на ранчо, тож дванадцятирічна Джинні й гадки не мала, що з нею відбувається. І тому, не на жарт перелякавшись, стрімголов побігла до батька, мало не наступивши на змію. Він зрозумів усе без зайвих слів, а отже знав, що це повинно було статися, і щосили задзеленчав у дзвіночок, викликаючи покоївку. Обидва мовчали; Джинні помітила, що батько розхвилювався навіть більше, ніж донька. І подумала, що вона дуже везуча, бо це сталося не там, де повно людей, наприклад, у школі чи в церкві, а на ранчо: вона саме розглядала сліди тварин біля резервуара з водою, і поряд не було нікогісінько.

— А бабуня хіба нічого тобі не розповідала? — нервово пробелькотів батько, не припиняючи дзеленчати у дзвіночок. — Та де ж це всі?

Дівчинка лишень стенула плечима.

— Ну, це… у всіх жінок буває. Це означає, що колись, через багато років, коли виростеш, ти зможеш… теє… вийти заміж, от що.

Джинні, звісно, зрозуміла, що «вийти заміж» — це не зовсім те, що він мав на увазі. І ще вона збагнула, що їй більше не слід повністю довіряти батькові, який, замість того щоб бодай якось допомогти, мовчки тупцював на місці, наче мала дитина; правду все-таки казав полковник — розраховувати можна лише на себе. Але чому це стало для неї зрозумілим лише зараз? Ці думки змусили Джинні забути про свій переляк; їй стало страшенно соромно за батька, який, попри свої зріст і силу, раптом виявився геть безпомічним. Тож дівчинка, вибачившись, пішла нагору — до кімнати, що раніше належала Джонасові. Там вона знайшла братову спідню сорочку та, розрізавши її, прилаштувала шматочок м’якенької тканини туди, куди треба.

Коли Джинні повернулася, на неї вже чекала покоївка. Англійською ця жінка розмовляти не вміла, хіба що архаїчною церковною. Але вона, поєднуючи іспанську зі староанглійською, спромоглася-таки пояснити дівчинці, що з нею відбувається. І сказала, що негайно поїде разом із нею до міста, де вони куплять усе необхідне (а наразі згодиться й те, що Джинні зробила власноруч).

Розділ 15

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

5 вересня 1915 року

Минуло вже два тижні відтоді, як Ґлендейла виписали з лікарні. Та почувається він досі кепсько: інфекцію, певно, так і не вилікували. Тож завтра мого сина — блідого та нещасного — знову повезуть до Сан-Антоніо. Щодо Чарлза — його рука вже має значно кращий вигляд (щоправда, рухати нею так само вільно, як і здоровою, він іще не може). Моя бурхлива уява іноді малює мені страшну картину: обидва мої сини лежать в одній труні.

Тінь Педро знову стала переслідувати мене, а я вже подумав, що вона нарешті дала мені спокій. У будинку від цієї примари сховатися неможливо — бачу її скрізь, куди б не пішов. Добре, що хоч до себе більше не кличе (одного разу було таке, що привид простягнув до мене руки, наче хотів обійняти). Я розрядив усі свої пістолети. Відчуваю, що несила навіть гніватися на батька й на примару Педро. Навідав могили матері, Еверетта й Піта. Мій син загинув від укусу гадюки — здавалося б, немає причин звинувачувати полковника, та я нічого не можу із собою вдіяти.

Звісно ж, мій батько відчуває, що зі мною щось негаразд, однак не знає, що саме. Іноді він заходить до вітальні, де я сиджу з книжкою, та зупиняється біля мене. А я — ні пари з вуст. І він, постоявши ще трохи, човгає собі далі.

Педро був розумною людиною й тому не міг не здогадуватися про те, що мало статися з ним. Голос полковника, що звучить у моїх вухах, постійно мені про це нагадує. І ще він каже: мовляв, Педро, поріднившись із негідниками, прирік себе на це — тож і ми не мали вибору. Мій батько чомусь упевнений у тому, що вибору взагалі не існує, і саме на цьому побудовані всі його життєві переконання.

Думки про власне боягузтво, яке я проявив у далекій давнині, також не дають мені спокою. Що було б, якби я одружився з Марією, у яку свого часу закохався, а не з моєю «ідеальною парою» — Саллі? Уже ніхто ніколи не дізнається. Саллі було тридцять два роки — і вона була двічі заручена, однак обидва рази до весілля так і не дійшло, — коли нас із нею звели, наче породистих бичка й телицю. Вона обожнювала міське життя, і тому ранчо з першого ж дня стало для неї в’язницею. Але її батько та полковник не залишили їй вибору: що вдієш — якщо ти народилася жінкою, то, як не крути, змушена підкорятися «сильній половині людства». «Ах, якою ж самотньою я була до того дня, коли вперше зустріла Пітера!» — театрально зітхаючи, промовляла Саллі, коли їй доводилося комусь розповідати про те, як і де ми з нею познайомилися. Може, я й перебільшую, адже наші перші кілька років ми прожили досить щасливо й спокійно. Але ж потім — коли вона остаточно переконалася в тому, що переїжджати до міста я не збираюся, — почалося оте нескінченне бурчання: мовляв, такі заможні родини, як Мак-Каллоу, зазвичай мають по кілька будинків, а не лише якесь там задрипане ранчо. А я завжди відповідав на це, що ми, виходить, не вписуємося в категорію «звичайних заможних родин».

Бувають такі моменти, коли батьків голос, що сидить у моїй голові, наполегливо нашіптує мені: мовляв, у Ґленна стріляв Хосе або Чіко, а може — і сам Педро (хоча це вже цілковита маячня). Але ж я пам’ятаю, як усе було насправді: п’ятеро чи шестеро вершників на тому березі річки, які ховалися за кущами. Було темно, і тому я навіть не можу напевне сказати, чи то взагалі були мексиканці.

Позицію я тоді займав найвигіднішу — у тилу, на височині. І якби я краще прицілювався або ж стріляв, стоячи на землі, а не сидячи верхи… Але ж я не хотів нікого вбивати й тому навмисне стріляв поверх голів, щоб лишень їх налякати. Річка в тому місці розливається широко, отже стріляти доводилося з такої відстані, що влучити в ціль було дуже важко, чим я й скористався. Адже стріляю я досить добре, щоб — якби тільки я цього хотів! — спромогтися-таки вцілити в того, хто за якусь мить влучив у мого сина. І тоді та кривава каша не заварилася б — принаймні тієї ночі.

Я завжди відчував непереборну симпатію до мексиканців. Бажання підтримувати й захищати їх закладене в мені природою — так само, як майже в усіх інших білих людях закладене ставлення до них як до нижчих істот, скажімо койотів. А що я отримую натомість? Лише зневагу. Здавалося б, у мене з мексиканцями дуже багато спільного: і я, і вони все життя прожили, потерпаючи від чийогось зверхнього ставлення. Але вони, певно, вміють поважати лише тих, хто погрожує їм рушницею. І сприймають нормально лише стару, як цей світ, схему стосунків патрон — пеон, тому й дивляться на білого, який симпатизує їм, як на жалюгідного боягуза.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 66. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи