Узявши свою вудку, ягдташ і батьків «Ягербуш», я спустився до річки. «Ягербуш» був просто чудовою рушницею — однією з найкращих на всій прикордонній території. Та батькові було важко перезаряджати її, сидячи верхи на коні. І він віддав цей скарб нам. Спершу рушницю заграбастав мій брат, та потім віддав її мені: мовляв, віддача надто сильна. Поет, що з нього візьмеш… Тож я охоче скористався його пропозицією. І ще жодного разу про це не пожалкував, бо стріляти з «Ягербуша» — неабияке задоволення.
Педерналес — це досить вузька та неглибока річка (близько ста ярдів завширшки та один-два завглибшки). На обох її берегах росли тоді старі кипариси та чинари. Сама річка була дуже зручною для купання. А завдяки численним водоспадам — ще й дуже мальовничою. У ній було багато затишних бухточок, що просто кишіли вуграми. Як і більшість техаських річок, вона не годилася для плавання на човні. І це було мені тільки на руку, адже ніхто не порушував мого спокою в ті дні, коли я приходив туди порибалити й постріляти.
Прийшовши до річки, я накопав черв'яків та знайшов кілька чорнильних горішків, щоб зробити з них поплавці. Аж раптом — угледів стару шовковицю, яка вродила так рясно, що навіть ненажерливі опосуми не впоралися з усіма ягодами. Тож я, злізши на дерево й скинувши сорочку, набрав у неї ягід стільки, скільки вмістилося. І вирішив приберегти їх для матері.
Потім я взявся рибалити, намагаючись розслабитися й ні про що не думати. Та це погано вдавалося, бо звідти не було видно нашого будинку. Бентежили думки про індіанців, які полюбляли подорожувати вздовж річок. Батько, на біду, узяв із собою нашу єдину гвинтівку. Утім, з моєї тривоги все-таки була якась користь, бо вона змушувала мене уважно роздивлятися довкола. І я помічав усе: камені під прозорою водою, сліди скунса, чаплю… А ще — побачив руду рись, яка прокрадалася крізь верболіз, уважаючи, що ніхто за нею не спостерігає.
Трохи вище за течією виднівся горіховий гайок, де я помітив негідницю білку, яка зривала ще зелені горішки і, надкушуючи їх, кидала на землю, де вони тепер гнитимуть. Я не міг збагнути, чому вона це робить, адже так половина горіхів пропаде без усякої користі. От би добряче провчити цю дурну тварину! До того ж я мав би з цього користь для себе: печінка білки — прекрасна наживка (якби сам Творець був рибалкою, то ловив би саме на неї). Та здоровенні кулі мого «Ягербуша» не залишили б від білки навіть мокрого місця. І я пошкодував, що не прихопив братової рушниці — «Кентуккі» тридцять шостого калібру, що саме підійшла б для полювання на білку… Замислений, я й не помітив, як з’їв геть усю шовковицю, яку зірвав. Утім, я не дуже засмутився, адже моя мати завжди віддавала перевагу ожині. А шовковиця для неї була чимось на кшталт чаю із сасафрасу — продуктом низького ґатунку.
Просидівши біля вудки близько години, я побачив на іншому березі річки зграйку індичок. І одразу ж застрелив одного з індиченят. Стріляв я із сімдесяти ярдів, однак спромігся влучити в шию, і здоровенна куля просто знесла пташеняті голову. Це був постріл, гідний Книги рекордів.
Я притиснув свою вудку каменем, прочистив рушницю та перезарядив її. І поквапився перейти річку вбрід, щоб забрати свій трофей.
Підійшовши до вбитого птаха, я помітив поряд із ним дещо цікаве — кремінне вістря списа фіолетового кольору завдовжки чотири дюйми. Я довгенько просидів там, уважно роздивляючись цю знахідку. Вістря мало два пази біля основи (сучасні люди й досі не навчилися відтворювати подібне). А кремінь на тій землі, де я жив, міг мати який завгодно колір — від кремового до брунатного, — але не фіолетовий. Тож я дійшов висновку, що це вістря потрапило сюди з якихось далеких земель.
Коли я повернувся до того місця, де рибалив, то побачив свою вудку, що спокійнісінько пливла за течією. Її тягнув за собою здоровенний сом, який проковтнув мою наживку. Отже, у мене був десь один шанс на мільйон, що я витягну рибину з води. Але я досить легко із цим упорався.
Потім я сів і глибоко замислився. Що б це могло означати?.. Аж раптом я помітив на небі щось незвичайне. Склавши пальці в «підзорну трубу», я подивився крізь неї вгору. І зрозумів, що бачу Венеру. Серед білого дня. Надзвичайно поганий знак… Забравши індичку, сома й заплямлену шовковицею сорочку, я поквапився додому.
— Щось ти швидко повернувся, — сказала моя мати. — Лише одна рибина?
Я показав їй індичку.
— Ми захвилювалися, коли почули постріл, — мовила моя сестра.
— Я боявся відходити далеко від дому так надовго, — сказав я.
— Якщо ти боїшся індіанців, — мовила мати, — то дарма. Кордон добре охороняють солдати.
— Я не за себе боюся, а за тебе й Ліззі, — пробурчав я.
— Ох, Ілаю! — солоденьким голосом проспівала вона. — Ти — мій маленький герой…
Моєї геть замурзаної сорочки мати, напевно, не помітила. Від неї та Ліззі тхнуло бренді, яке ми зберігали для шанованих гостей. Матері, мабуть, те бренді вже добряче вдарило в голову, бо вона, нахилившись, обійняла мене й поцілувала в щоку. Я розсердився й подумав, що було б навіть добре, якби мене викрали індіанці. Вони ж бо тільки те й роблять, що їздять верхи й стріляють. Авжеж, я добре пам’ятав, що з Майлза Воллеса, якого команчі викрали десь місяць тому, вони зняли скальп, не від’їхавши й кількох миль від його дому. Але ж, на відміну від Майлза, я не був косооким здихлям.
Двічі перелічивши наші запаси набоїв, я заліз на старого дуба та вмостився у своєму гамаку. Звідти було далеко видно річку, дорогу, дерева та все інше. Я ще й «Ягербуша» прихопив із собою: раптом побачу якусь здобич, яку можна буде застрелити просто з гамака. Щоправда, це мені ще жодного разу не вдавалося. Уважно вдивившись у зарості на березі річки, я помітив свого брата, який збирав ожину.
Так добре було лежати, погойдуючись у гамаку та вдихаючи чудове свіже повітря… Ще й із будинку доносилися апетитні запахи пирогів, які пекли моя мати й сестра… Я знову глянув на брата. Цей бовдур, узявши із собою рушницю, поклав її на землю, а сам відійшов на кілька кроків. А наш батько завжди казав: «Якщо вже ти взяв із собою рушницю — тримай її біля себе!»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 7. Приємного читання.
TextBook