Розділ «Філіпп Майєр Син»

Трохи вище за течією виднівся горіховий гайок, де я помітив негідницю білку, яка зривала ще зелені горішки і, надкушуючи їх, кидала на землю, де вони тепер гнитимуть. Я не міг збагнути, чому вона це робить, адже так половина горіхів пропаде без усякої користі. От би добряче провчити цю дурну тварину! До того ж я мав би з цього користь для себе: печінка білки — прекрасна наживка (якби сам Творець був рибалкою, то ловив би саме на неї). Та здоровенні кулі мого «Ягербуша» не залишили б від білки навіть мокрого місця. І я пошкодував, що не прихопив братової рушниці — «Кентуккі» тридцять шостого калібру, що саме підійшла б для полювання на білку… Замислений, я й не помітив, як з’їв геть усю шовковицю, яку зірвав. Утім, я не дуже засмутився, адже моя мати завжди віддавала перевагу ожині. А шовковиця для неї була чимось на кшталт чаю із сасафрасу — продуктом низького ґатунку.

Просидівши біля вудки близько години, я побачив на іншому березі річки зграйку індичок. І одразу ж застрелив одного з індиченят. Стріляв я із сімдесяти ярдів, однак спромігся влучити в шию, і здоровенна куля просто знесла пташеняті голову. Це був постріл, гідний Книги рекордів.

Я притиснув свою вудку каменем, прочистив рушницю та перезарядив її. І поквапився перейти річку вбрід, щоб забрати свій трофей.

Підійшовши до вбитого птаха, я помітив поряд із ним дещо цікаве — кремінне вістря списа фіолетового кольору завдовжки чотири дюйми. Я довгенько просидів там, уважно роздивляючись цю знахідку. Вістря мало два пази біля основи (сучасні люди й досі не навчилися відтворювати подібне). А кремінь на тій землі, де я жив, міг мати який завгодно колір — від кремового до брунатного, — але не фіолетовий. Тож я дійшов висновку, що це вістря потрапило сюди з якихось далеких земель.

Коли я повернувся до того місця, де рибалив, то побачив свою вудку, що спокійнісінько пливла за течією. Її тягнув за собою здоровенний сом, який проковтнув мою наживку. Отже, у мене був десь один шанс на мільйон, що я витягну рибину з води. Але я досить легко із цим упорався.

Потім я сів і глибоко замислився. Що б це могло означати?.. Аж раптом я помітив на небі щось незвичайне. Склавши пальці в «підзорну трубу», я подивився крізь неї вгору. І зрозумів, що бачу Венеру. Серед білого дня. Надзвичайно поганий знак… Забравши індичку, сома й заплямлену шовковицею сорочку, я поквапився додому.

— Щось ти швидко повернувся, — сказала моя мати. — Лише одна рибина?

Я показав їй індичку.

— Ми захвилювалися, коли почули постріл, — мовила моя сестра.

— Я боявся відходити далеко від дому так надовго, — сказав я.

— Якщо ти боїшся індіанців, — мовила мати, — то дарма. Кордон добре охороняють солдати.

— Я не за себе боюся, а за тебе й Ліззі, — пробурчав я.

— Ох, Ілаю! — солоденьким голосом проспівала вона. — Ти — мій маленький герой…

Моєї геть замурзаної сорочки мати, напевно, не помітила. Від неї та Ліззі тхнуло бренді, яке ми зберігали для шанованих гостей. Матері, мабуть, те бренді вже добряче вдарило в голову, бо вона, нахилившись, обійняла мене й поцілувала в щоку. Я розсердився й подумав, що було б навіть добре, якби мене викрали індіанці. Вони ж бо тільки те й роблять, що їздять верхи й стріляють. Авжеж, я добре пам’ятав, що з Майлза Воллеса, якого команчі викрали десь місяць тому, вони зняли скальп, не від’їхавши й кількох миль від його дому. Але ж, на відміну від Майлза, я не був косооким здихлям.

Двічі перелічивши наші запаси набоїв, я заліз на старого дуба та вмостився у своєму гамаку. Звідти було далеко видно річку, дорогу, дерева та все інше. Я ще й «Ягербуша» прихопив із собою: раптом побачу якусь здобич, яку можна буде застрелити просто з гамака. Щоправда, це мені ще жодного разу не вдавалося. Уважно вдивившись у зарості на березі річки, я помітив свого брата, який збирав ожину.

Так добре було лежати, погойдуючись у гамаку та вдихаючи чудове свіже повітря… Ще й із будинку доносилися апетитні запахи пирогів, які пекли моя мати й сестра… Я знову глянув на брата. Цей бовдур, узявши із собою рушницю, поклав її на землю, а сам відійшов на кілька кроків. А наш батько завжди казав: «Якщо вже ти взяв із собою рушницю — тримай її біля себе!»

Утім, моєму братові поки що щастило, адже довкола не було жодних ознак індіанців. Сонце вже сідало, коли я помітив якусь тварину, яка прокрадалася під кедрами на березі річки. Це міг бути або вовк, або койот. Попри те, що до тварини було дуже далеко, я все-таки зміг визначити, хто це. Справа в тому, що вовк завжди тримає хвоста прямо. А койоти ходять, підібгавши хвоста, мов перелякані собаки. Тож я зрозумів, що це не хто інший, як вовк. Але таких вовків я ще ніколи не бачив. Він-бо був не сірий, а білий (чи радше світло-сірий, майже білий). Стріляти з гамака мені заважали гілки дуба, тож я спустився донизу. І прицілився трохи вище спини вовка. Він саме зупинився, відчувши, мабуть, запахи їжі, що доносилися з нашого дому. Я вистрілив, і вовк, високо підстрибнувши, упав мертвий. Із вдячністю я згадав свого батька, який роздобув нам пижі з промасленої оленячої шкури, що роблять постріли точнішими (тоді як майже всі інші стрільці прикордонних територій використовували бавовняні).

— Ілаю, це ти стріляв? — почувся голос моєї сестри.

— Так, і вполював вовка! — відгукнувся я.

Я дуже хотів зняти з нього шкуру вже сьогодні, однак вирішив не ризикувати, бо вже майже стемніло.