11 серпня 1915 року
Саллі та доктор Пілкінґтон зараз везуть Ґленна, нашого молодшого сина, до Сан-Антоніо. Адже вчора ввечері його було поранено пострілом із рушниці. Стріляв хтось із вершників, які проїжджали повз нас (було вже темно, тому їх не вдалося розгледіти). Куля вцілила в плече, тож загрози життю сина немає, і полковник сказав, що в Сан-Антоніо мені робити нічого.
Також він додав, що стріляв у мого сина хтось із Ґарсія. А коли я відповів, що ніхто не може знати цього напевне, бо було темно, мене назвали зрадником.
— Якби ти навчився від мене бодай чогось, — сказав він, — то не ховався б від правди, наче страус. А правда в тому, що стріляв Хосе або Чіко.
— То ти зміг розгледіти їх у темряві, при тому що до них було більше фарлонга?
— Як ти добре знаєш, я бачу значно краще за тутешніх людей.
Біля нашого будинку зібралося близько чверті населення містечка (тобто всі білі чоловіки). Рейнджери, усі наші вакуерос і вакуерос Мідкіффа — теж тут. За кілька хвилин я приєднаюся до них, і ми вирушимо до будинку Ґарсія.
Розділ 4
Ілай Мак-Каллоу
Кінець весни тисяча вісімсот сорок дев’ятого року, місяць уповні. Уже два роки ми прожили біля річки Педерналес (неподалік Фредеріксбурґа). І ось одного разу в нашого сусіда, якого мій батько називав не інакше як Сифілітиком, серед білого дня вкрали двох коней. Цей суб’єкт припхався сюди з-за Аппалач, думаючи, мабуть, що тут можна досягти процвітання, нічогісінько не роблячи. Чомусь такі, як він, уважають Техас таким собі раєм для ледарів, де дрова самі рубаються, фрукти падають із дерев просто тобі на коліна, а люлька сама набивається тютюном. І таких нероб серед тутешніх поселенців, мабуть, найбільше. Хоча є ще чимало таких, як мій батько, що вирішив ризикнути й розбагатіти, якщо вдасться до цього дожити. І ще є німці.
Допоки сюди не прийшли німці, тутешні мешканці вважали неможливим виробництво вершкового масла в такому жаркому кліматі. Також неможливим вважалося вирощування тут пшениці. Та німці про це не знали і, прибувши до Техасу, узялися виготовляти вершкове масло вищого ґатунку та збирати щедрі врожаї пшениці. І потім продавали все це отетерілим техасцям за чималенькі гроші.
У німців ніколи не було алергії на фізичну працю. Упевнитися в цьому можна, лишень подивившись на їхні маєтки. Якщо, проходячи повз чиєсь поле, ти бачиш рівнесенько зорану землю — отже, ця ділянка належить німцеві. А якщо поле завалене камінням, а борозни мають такий вигляд, ніби їх прокладав сліпий індіанець, — це «робота» якогось «Сифілітика» зі штату Теннессі, який сподівається на те, що станеться диво й матінка Природа все зробить за нього сама.
Та я забіг наперед. Отож, мій батько дізнався, що в нашого сусіда вкрали двох коней (точніше, двох шолудивих шкап, схожих на самого Сифілітика), і їхні сліди ведуть до пагорбів. Було більш ніж імовірно, що злодій досі вештається десь неподалік. Адже жодний конокрад — якщо, звичайно, він себе поважає — не вдовольниться двома чахлими, кульгавими істотами, що скидаються на коней. Проте мій батько разом із групою озброєних чоловіків поїхав ловити злодія, розраховуючи на те, що той уже встиг від’їхати далеко. Тож ми з братом лишилися в домі за старших. Нам було видано по рушниці та по пістолету (пістолети ці були трофеєм, який здобув наш батько в битві при Сан-Хасінто). Цього мало вистачити для оборони нашого міцного будинку. Адже нас мусили захищати прикордонні війська. А набіги індіанців, як ми думали, припинилися кілька років тому.
Чоловіки разом із нашим батьком поїхали десь опівдні. Ми з братом (обидва були ще в тому віці, який можна назвати «ні те ні се», але вважали себе за дорослих) не турбувалися про власну безпеку. Нам здавалося, що боятися нічого: кілька десятків жалюгідних бездомних індіанців із племені тонкава, які вешталися тут в очікуванні відкриття резервації, не ризикнуть нападати на поселенців (хіба що якогось самотнього янкі, який тут проїжджатиме, пограбують).
Коли мені було дванадцять, я вже міг багато чим похвалитися. Наприклад, я зумів застрелити найбільшу пантеру, яку коли-небудь бачили мешканці округу Бланко. Я міг вистежити оленя на твердому ґрунті. Міг без жодного компаса — точнісінько як мій батько! — орієнтуватися на місцевості. А мій брат, хоч і був книжковим черв’яком, утім міг дати фору будь-якому дорослому чоловікові зі Старих Штатів, який спробував би позмагатися з ним у стрільбі.
Та зі мною брат не міг рівнятися. І тому мені було соромно за нього. Адже я з легкістю помічав на землі сліди, яких він не міг розгледіти. І так само легко я міг «прочитати» ці сліди й сказати напевне, у який бік дивився олень, коли пробігав тут, чи був його шлунок повним і що, власне, змусило його занепокоїтися. Я бачив далі за свого брата, бігав швидше за нього й здатен був чути звуки, яких не чув він (і тому вважав, що я їх просто вигадую).
Мій брат не надто й засмучувався через це. Він уважав себе істотою, вищою за мене, бо розумівся на таких речах, у яких я нічогісінько не тямив, тобто в художній прозі й поезії. Він без угаву торочив про те, як прекрасно жити у великому місті, тоді як я, не уявляючи життя без неозорого простору, сприймав як трагедію появу чергового сусіда, який цей простір зменшував. А брат дочекатися не міг, доки наші батьки накопичать достатньо грошей, щоб, відправивши його вчитися до міста, найняти робітника, який допомагатиме їм замість нього.
Німці з Фредеріксбурґа мали більше книг, ніж решта мешканців Техасу, разом узяті. Саме завдяки цим німцям людей, схожих на мого брата, стали вважати нормальними. Німецьку мову він знав, бо нею розмовляли наші сусіди. Французьку ж вивчив сам, оскільки вважав її найголовнішою у світі. Про іспанську й казати годі — як же інакше спілкуватися в Техасі з мексиканцями, які не розуміють англійської? «Страждання молодого Вертера» брат прочитав мовою оригіналу. А потім обмовився, що пише власний твір — значно кращий. От тільки почитати його наразі нікому не дасть.
Окрім Ґете та Байрона, він захоплювався нашою сестрою. Вона ж бо була красунею, яка грала на піаніно так само добре, як він тямив у книжках та знав мови. Мабуть, якби вони не були родичами, то закохалися б одне в одного. Що ж до мене, то я мав дещо подовгувате обличчя, і тому німці казали, що я схожий на француза.
Якщо мої брат і сестра й дозволяли собі щось непристойне у своїх стосунках, я ніколи нічого такого не помічав. Хоча й розмовляла вона з ним завжди солоденьким, наче та карамель, голоском, а на мене верещала, мов на бродячого пса. Мій брат писав п’єски, у котрих він та наша сестра грали закоханих, яких розлучила лиха доля. А мені в цих «шедеврах» завжди діставалася роль індіанця чи бандита — уособлення цієї лихої долі. Мій батько, дивлячись наші вистави, прикидався, нібито йому цікаво. А на мене потай співчутливо поглядав. Мого брата він узагалі не сприймав серйозно, тоді як я був, на його думку, практично ідеальним. А моя мати, навпаки, пишалася своїми старшими дітьми, уважаючи, що на них чекає велике майбутнє.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 5. Приємного читання.
TextBook