Розділ «Філіпп Майєр Син»

Вечеряти ми сіли досить пізно. Мати запалила одразу сім або вісім великих свічок, що вважалося в нас небаченою розкішшю. Вечеря теж була розкішною — мабуть, найщедрішою з усіх, які я коли-небудь до того споживав. Ми всі знали, що це своєрідне покарання для нашого батька, який полишив нас самих, щоб ловити якогось жалюгідного конокрада. Та ніхто не казав про це вголос.

Ми з братом пили холодну маслянку. А мати із сестрою випили цілу пляшку білого вина, яку нам подарували німці. Це вино батько беріг для якогось особливого випадку — свята абощо. Чого тільки ми не їли на ту вечерю! Білий хліб із маслом та вишневим варенням, шинку, смажену індичку з картоплею, фаршированого часником сома, біфштекс, смажені на вершковому маслі зморшки, салат з амаранту й шпинату… На десерт мати подала два пироги з ягодами (ожиною й сливою), які назбирав мій брат. Тож у нашому льосі не залишилося нічого, крім сухарів та солонини.

— Якщо він вирішив гайнути хтозна-куди в компанії Сифілітика, — сказала моя мати, — то нехай і їсть те саме, що й Сифілітик.

Мені було шкода батька, та не настільки, щоб я перехотів їсти. Матері ж, вочевидь, аніскілечки не було шкода свого чоловіка. Вона допила залишки вина, і її — як і всіх нас — непереборно потягло в сон.

Я, однак, ліг не одразу, бо мав віднести залишки шинки до льоху біля джерела. Небо було чисте, і я сів, щоб помилуватися зірками. Я вигадав власні назви для кожного сузір’я, яке знав: Олень, Гримуча Змія, Бігун… Та мій брат зміг-таки переконати мене в тому, що треба користуватися назвами, які вже придумано. Я, звичайно, усе одно вважав, що мої назви — кращі. Ну який же це Дракон, коли це — Гадюка? А Велика Ведмедиця? Де там узагалі можна ведмедя вгледіти? Це сузір’я найбільше схоже на людину, яка біжить. Але мій брат не помічав цих простих, очевидних речей, уперто наполягаючи на загальноприйнятому варіанті. Тож мої спроби перейменувати сузір’я закінчилися невдало.

Я загнав коней у стайню та, зсередини зачинивши двері на засув, виліз надвір через дірку в стрісі. Хоча я знав, що для індіанців найміцніші двері, зачинені на засув, не є великою перешкодою. Коні були начебто спокійними, тож я був переконаний, що індіанців тут немає. Принаймні дуже близько немає, — адже інакше тварини обов’язково відчули б їхню присутність. Вони-бо відчувають запах індіанців навіть краще за собак.

Коли я повернувся до будинку, мати й сестра вже солодко спали на широкому ложі з навісом. А брат розташувався на сестриному ліжку. Що ж, нехай так. Мені буде спокійніше, якщо я спатиму тут, а не в дальній кімнатці. Тож я, поклавши свою рушницю, ягдташ і взуття біля ліжка сестри, дмухнув на останню свічку, що горіла, та й заліз під ковдру, трохи потіснивши свого брата.

Десь опівночі всі наші собаки наче сказилися. Я одразу почув це, бо мені снилися неспокійні сни. Усі ж інші спали, мов колоди. Підвівшись із ліжка, я поквапився до дверей, щоб подивитися надвір крізь амбразуру. По правді кажучи, я був радий, що мати й сестра міцно сплять і не бачать, що в мене дещо стирчить під нічною сорочкою…

Те, що я вгледів крізь амбразуру, змусило мене забути про все на світі. Наше подвір’я було заповнене індіанцями. Із дванадцятеро — біля паркану. І ще невідомо скільки — у тіні біля дороги… Наша найменша собачка Пердіда, голосно заскавчавши, стрімголов кинулася в чагарник, наче за нею хтось гнався та стріляв.

Я кинувся всіх будити. Сяйво повного місяця було майже таким яскравим, як сонячне, і тому я дуже добре побачив, як індіанці виводять наших трьох коней геть із подвір’я. Вони пробралися-таки якось у стайню… Наш дурний бульдог крутився біля ніг одного високого індіанця, розмахуючи хвостом так, ніби той червоношкірий був його найкращим другом.

— Посунься, — сказав мій брат.

Він разом із матір’ю та сестрою вже стояв у мене за спиною.

— Там повно індіанців, — прошепотів я.

— Та це, мабуть, усього-на-всього Забіяка Джо зі своїми тонкава, — махнув рукою брат.

Поступившись йому місцем біля амбразури, я пішов до пічки й розгріб кочергою залишки дров, щоб у кімнаті стало бодай трошки світліше. «Солдати», «солдати»… І де, в дідька, вони вештаються зараз, коли наш будинок з усіх боків оточили індіанці?! Я кинувся заряджати рушниці, однак миттю згадав, що вже зарядив їх, перш ніж лягати спати. Я раптом пригадав віршик:

Ручка — кістка буйвола,

Лезо — від «Барлоу».

Де іще здобудете

Ви ножа такого?

Я спробував уявити, що ж буде далі. Ну, спершу індіанці постукають. Ми їх, звісно, не пустимо. І вони намагатимуться виламати двері. А якщо їм це не вдасться — вони підпалять будинок і застрелять нас, тільки-но ми вийдемо надвір.