— Вони йдуть сюди, — обернулася до нас мати.
— Злізь зі стільця, мамо, — сказав я.
— Ш-ш, не кричи! — зашипіла сестра.
Хтось із індіанців загамселив у двері з такою силою, що мати мало не звалилася зі стільця.
— Відчиніть, відчиніть! — сказав іспанською той, хто стукав.
Іспанська — єдина мова, якою вміють розмовляти індіанці (крім своєї рідної, звичайно).
Не дуже сподіваючись на міцність наших дверей, я знову попрохав матір спуститися.
— Ми голодуємо, — тим часом сказав той самий голос. — Дайте нам поїсти!
— Вони справді думають, що хтось на це поведеться? — мовив мій брат.
На довгий час запала тиша. А тоді мати обернулася до нас із братом.
— Ілаю, Мартіне! — вигукнула, мов сувора вчителька. — Опустіть-но зброю.
Я побачив, як мама відчиняє двері, і зрозумів: усе, що я у своєму житті чув про жінок, — цілковита правда. Вони позбавлені здорового глузду, і тому їм у жодному разі не можна довіряти.
— Не треба! — вереснув я. — Мартіне, тримай її!
Утім мій брат навіть не поворухнувся. І я, побачивши, що двері вже відчинено, приготувався стріляти… Моя мати стояла на порозі, осяяна місячними променями. Вона ніби знала про все, що мало трапитися. Знала й готувалася до цього, відколи нас, її дітей, ще не було на світі.
Я колись читав у газетах, нібито на прикордонних територіях матері власноруч застрелюють своїх дітей, щоб вони лишень не дісталися індіанцям. Та це все — цілковита маячня… Моя мати чудово знала, що команчі роблять із білими: дітей — забирають у рабство, дорослих — убивають. У нас із братом та сестрою був шанс вижити. А в неї — не було.
Двері розчахнулися, і в будинок, відштовхнувши нашу матір геть із дороги, вдерлися двоє індіанців. На порозі вже стояв третій, вдивляючись у морок, що панував у кімнаті.
Коли в нього влучила моя куля, він, змахнувши рукою, упав горілиць. У будинок тим часом застрибнув іще один індіанець. Я вигукнув братові, щоб він зачинив двері. Та він сидів не поворухнувшись. Тож я побіг зачиняти їх сам. Утім, на моєму шляху лежав індіанець, якого я підстрелив. І коли я схопив його за ногу, щоб відтягти вбік, він уперіщив мене по щелепі.
Отямившись, я побачив крізь розчахнуті двері листя осяяних місячними променями дерев. Лунали крики та постріли.
— Мартіне, мене підстрелили! — пролунав голос моєї сестри.
Однак брат і тепер не поворухнувся. Я подумав, що його, мабуть, убили. Вихопивши з його рук зброю, я націлився на одного з індіанців. До мене раптом кинулася мати…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 10. Приємного читання.