Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Вони йдуть сюди, — обернулася до нас мати.

— Злізь зі стільця, мамо, — сказав я.

— Ш-ш, не кричи! — зашипіла сестра.

Хтось із індіанців загамселив у двері з такою силою, що мати мало не звалилася зі стільця.

— Відчиніть, відчиніть! — сказав іспанською той, хто стукав.

Іспанська — єдина мова, якою вміють розмовляти індіанці (крім своєї рідної, звичайно).

Не дуже сподіваючись на міцність наших дверей, я знову попрохав матір спуститися.

— Ми голодуємо, — тим часом сказав той самий голос. — Дайте нам поїсти!

— Вони справді думають, що хтось на це поведеться? — мовив мій брат.

На довгий час запала тиша. А тоді мати обернулася до нас із братом.

— Ілаю, Мартіне! — вигукнула, мов сувора вчителька. — Опустіть-но зброю.

Я побачив, як мама відчиняє двері, і зрозумів: усе, що я у своєму житті чув про жінок, — цілковита правда. Вони позбавлені здорового глузду, і тому їм у жодному разі не можна довіряти.

— Не треба! — вереснув я. — Мартіне, тримай її!

Утім мій брат навіть не поворухнувся. І я, побачивши, що двері вже відчинено, приготувався стріляти… Моя мати стояла на порозі, осяяна місячними променями. Вона ніби знала про все, що мало трапитися. Знала й готувалася до цього, відколи нас, її дітей, ще не було на світі.

Я колись читав у газетах, нібито на прикордонних територіях матері власноруч застрелюють своїх дітей, щоб вони лишень не дісталися індіанцям. Та це все — цілковита маячня… Моя мати чудово знала, що команчі роблять із білими: дітей — забирають у рабство, дорослих — убивають. У нас із братом та сестрою був шанс вижити. А в неї — не було.

Двері розчахнулися, і в будинок, відштовхнувши нашу матір геть із дороги, вдерлися двоє індіанців. На порозі вже стояв третій, вдивляючись у морок, що панував у кімнаті.

Коли в нього влучила моя куля, він, змахнувши рукою, упав горілиць. У будинок тим часом застрибнув іще один індіанець. Я вигукнув братові, щоб він зачинив двері. Та він сидів не поворухнувшись. Тож я побіг зачиняти їх сам. Утім, на моєму шляху лежав індіанець, якого я підстрелив. І коли я схопив його за ногу, щоб відтягти вбік, він уперіщив мене по щелепі.

Отямившись, я побачив крізь розчахнуті двері листя осяяних місячними променями дерев. Лунали крики та постріли.

— Мартіне, мене підстрелили! — пролунав голос моєї сестри.

Однак брат і тепер не поворухнувся. Я подумав, що його, мабуть, убили. Вихопивши з його рук зброю, я націлився на одного з індіанців. До мене раптом кинулася мати…