Розділ «Філіпп Майєр Син»

Вона — дівчатко близько восьми чи десяти років — сиділа на ґанку, вдихаючи свіже, прохолодне весняне повітря. Навколо неї аж до самого небокраю розстилалася земля з пагорбами, укритими зеленою травичкою. І земля ця, як вона добре знала, належала їм, Мак-Каллоу. Та раптом дівчинка помітила тут дещо таке, чого тут бути ніяк не могло, — її «кадилак», що стояв просто на травичці. А старі стайні, які, навпаки, ще мали б тут бути, уже кудись зникли (вона добре пам’ятала, що її брат спалив ці стайні, але ж це трапилося пізніше).

«Я зараз прокинуся, і все!» — подумала Джинн.

Проте видіння нікуди не зникало: вона побачила полковника, свого прадіда; її батько також був тут. А діда вона не пам’ятала: він свого часу кудись зник. І ні в кого, хто знав цього чоловіка, не знайшлося жодного доброго слова, яким можна було б його згадати. Тож вона була впевнена, що також не любила б діда, якби знала його.

— Чому б тобі цієї неділі не сходити до церкви? — мовив тим часом її батько.

Щодо полковника, то він був переконаний, що церква — для дурнів, яких, як він уважав, багато серед негрів та мексиканців. Цей столітній стариган мав звичку відверто казати людям усе, що про них думав. Він мав тонесенькі, мов сухі палички, руки та вицвіле, наче стара сиром’ятна шкіра, обличчя. Про таких дідів зазвичай кажуть «на ладан дихає».

— «Проповідник» для мене означає те саме, що й «пройдисвіт», — проскрипів полковник. — Усі вони як один прагнуть нажитися за твій рахунок. Якщо проповідник не зваблює потай твоїх доньок — він або краде їжу просто з твого холодильника, або ж продає твоєму синові хворого коня, видаючи його за здорового.

Її батько був удвічі вищим та ширшим за полковника, проте мав, як дуже часто це казав гострий на язик стариган, порожню макітру замість голови. Те саме можна було сказати й про її брата Клінта, який одного разу купив у пастора коня разом із сідлом і попоною (як невдовзі з’ясувалося, ця попона ідеально прикривала мозоль завбільшки майже з перепічку).

Батько тоді все одно примусив її поїхати з ним до церкви, розбудивши в неділю ще до світання, щоб устигнути до початку занять у недільній школі в Каррізо. Їй дуже хотілося їсти й спати, але вона була змушена сидіти й слухати вчительку. А коли це їй зовсім обридло — вона спитала, що ж чекатиме після смерті на полковника, її прадіда, який зараз сидить собі вдома та попиває, мабуть, джулеп. Учителька, звичайно ж, відповіла, що дорога йому — прямісінько до пекла, де його вічно мучитиме сам диявол. І Джинні відказала, що краще складе компанію прадідові, ніж ходитиме до недільної школи. За це її обізвали «невдячною малою негідницею», та ще й сказали, що, якби вона була мексиканкою, її б неодмінно відшмагали.

Дорогою додому вона спитала батька, чому він був таким люб’язним з учителькою, у якої замість носа величезний кривий дзьоб. І тхне від неї так, наче вона з’їла на сніданок дохлого пацюка… словом, огиднішу людину дуже важко було собі уявити. Батько відповів, що, коли воював, пообіцяв Богові: «Якщо залишуся живий — ходитиму до церкви щонеділі!» Але незадовго до народження Джинн він перестав виконувати цю обіцянку, бо був дуже зайнятий, і тому… Вона вже знала, дуже добре знала, що далі скаже батько. Утім, він усе одно промовив «і тому твоя мати померла».

Джонас, її старший брат, сказав, що, мабуть, не треба її так лякати. Та батько велів йому замовкнути. Клінт тим часом, ущипнувши сестру за руку, прошепотів їй на вухо:

— Коли ти потрапиш до пекла — одразу ж прийде чорт і я-а-ак устромить ве-е-еличезні вила просто тобі в дупу!

Вона розплющила очі. Уже шістдесят років минуло, відколи Клінта не стало… У напівтемній кімнаті нічого не змінилося.

«Папери!» — подумала вона.

Одного разу Джинн урятувала їх від вогню й відтоді переховувала в себе. А тепер ці папери, найімовірніше, знайдуть.

Розділ 3

Щоденники Пітера Мак-Каллоу

Сьогодні мій день народження. І сьогодні я, навіть не затьмарюючи своїх думок віскі, дійшов простого висновку: я — нікчема. За сорок п’ять років, що лишилися позаду, я не зробив нічого такого, про що варто було б пам’ятати. Замість душі в мене — чорна порожнеча. І я змушений визнати, що протягом усіх цих років дозволяв усім довкола ліпити з мене все, що їм хотілося. Спитати полковника — він скаже, що зневажає мене, бо я найгірший із його синів.

Ці записи будуть єдиною правдивою хронікою моєї родини. Святкувати вісімдесятиріччя полковника планують в Остіні. Усі як один вихвалятимуть його — незалежно від того, що насправді про нього думають. Адже він уславлена, шанована в усьому Техасі людина. А тим часом це літо стає дедалі кривавішим. Бравнсвіллський телефонний кабель підривають бунтівники. Тільки-но полагодять — а вони вже знову висаджують його в повітря. На ранчо Кінґ нещодавно напали бандити (їх було близько сорока). А в Лос-Тулітос улаштували тригодинну перестрілку, і президент Ліги закону й порядку округу Камерун загинув (хоча я не можу сказати напевне, утрата це чи набуток).

Щодо мексиканців, то їх убивають у таких кількостях, що, коли бачиш незліченні мертві тіла, котрі валяються в канавах чи звисають із дерев, дивишся на це вже як на стихійне лихо (таке, наприклад, як нашестя пантер чи вовків). «Сан-Антоніо Експресе» уже навіть не згадує про них, адже, щоб перелічити таку кількість імен, забракне паперу. Тож теханос помирають без відповідних записів у офіційних документах. А ховають їх — якщо взагалі ховають — у викопаних абияк ямах. Або ж просто відтягають, обв'язавши мотузкою, подалі від людського житла.

Минулого місяця хтось (не можу сказати напевне, але підозрюю Ніла Ґілберта) убив двох наших вакуерос — Лонґіно й Естебана. Після цього полковник придумав ось що: велів решті наших вакуерос почепити собі на груди папірця з написом «Це — хороший мексиканець. Не чіпайте його, будь ласка. Коли з нього вже не буде користі, я сам його приб’ю. Полковник Ілай Мак-Каллоу».