Розділ «Філіпп Майєр Син»

Наші мексиканці носять ці папірці з такою гордовитістю, наче це медалі за відвагу. Усі вони просто моляться на полковника (як, зрештою, й усі інші), величаючи його «нуестро патрон», тобто «наш покровитель».

Тутешні фермери, на біду для теханос, і далі розорюються. Це лихо спіткало й нас: минулого тижня ми із Салліваном виявили в нашій огорожі діру, крізь яку повтікала худоба. До настання ночі ми знайшли лише двісті шістдесят три корови й теляти. А навесні їх було в нас чотириста сімдесят вісім. Отже, ми втратили близько двадцяти тисяч доларів. Щодо того, хто ж заподіяв нам таке лихо, — усі докази начебто свідчать проти наших сусідів на прізвище Ґарсія. Але напевне я цього знати не можу. І нізащо не звинувачуватиму того, хто може виявитися ні в чому не винним. Але такі сентименти у нас — скоріше виняток, ніж правило.

Я неодноразово думав про те, що мені слід було б народитися в Старих Штатах. Ті землі завойовували жахливою ціною крові — так само, як і Техас. Але ж тепер там бодай не треба вже ходити зі зброєю напоготові. Хоча, якщо добре подумати, я так звик жити серед природи, що таке місто, як, наприклад, Остін, просто задушить мене. Для людини, яка народилася й виросла на безкраїх пасовиськах, Остін здаватиметься пеклом. Особисто мені, коли я туди вперше потрапив, видалося, що всі шістдесят тисяч мешканців міста верещать разом, причому верещать не просто так, а на мене. Цей жах і досі не йде мені з голови. Тож я все-таки краще залишуся тут, на своїй рідній землі, хоч би яким тяжким було тутешнє життя.

Уважно оглянувши діру в нашому паркані, Салліван знову наголосив на тому, що в усьому винні Ґарсія, бо сліди ведуть просто до їхньої земельної ділянки. А річка в цьому місці така мілка, що її можна легко перейти вбрід.

— Я нічого не маю проти старого Педро, — сказав він, — але ж усі знають, що ті двоє, які одружилися з його доньками, — справжні покидьки, гірші за негрів.

— Ти наслухався балачок полковника, — відповів я.

— Він тямить у мексиканцях як ніхто інший.

— Я впевнений у протилежному.

— Тоді спробуйте якось довести мені, що Ґарсія тут ні до чого. Хоча й сліпому видно, що це вони зробили діру в паркані, бо сліди ведуть у їхній бік. Було б це не в наші часи, а трохи раніше — ми просто вдерлися б до них та забрали те, що нам належить.

— Старий Педро не може стежити за кожним дюймом своєї землі. Так само, як і ми не можемо всього впильнувати на своїх володіннях.

— Ви велика людина, — сказав він. — І я просто не розумію, чому ви поводитеся як нікчема.

Висловивши таким чином усе, що хотів, він більше не повертався до тієї теми. Цей чоловік сприймав як особисту образу те, що в наші часи мексиканці ще могли володіти такою великою кількістю землі. Звичайно ж, наші вакуерос терпіти його не могли. Вони називали його позаочі «дон Кастрадо», бо ж він мав високий голос і, коли сердився, верещав, мов жінка.

Хосе та Чіко — зяті старого Педро Ґарсія — накликали на нього справжнє лихо. Вони-бо мали погану репутацію, і навіть місцева влада оголосила їх злодіями, які крадуть худобу. Минулого тижня я спробував навідати дона Педро, однак мене перестріли ці двоє й сказали, що їхній тесть «погано почуватися». Я намагався поспілкуватися з ними іспанською, утім вони прикинулися, що не розуміють мене. Ми з доном Педро були добрими друзями, і я знав, що він, навіть хворий, прийняв би мене. Та я, певна річ, не сперечався й поїхав геть.

Дон Педро протягом останнього часу був неспроможний найняти таку кількість людей, яка була йому потрібна для обробки його землі. І тому земля ця поросла густим чагарником. Його телят майже нікому було таврувати, тож минулого року (та й позаминулого теж) більша їх частина лишилася нетаврованою. Словом, він поступово розорювався.

Однак, незважаючи на таке становище, чоловік усе-таки залишався добрим та веселим. Я дуже любив бувати в нього в гостях, бо там було значно краще, ніж у мене вдома. Ми з ним полюбляли погомоніти про старі добрі часи, коли ця земля процвітала. Рівненькі доріжки, чистенькі глинобитні хатинки, густа й висока трава. А тепер тут — усюди чагарники. Старі селища перетворилися на пустку. А ті потворні села-одноденки з дерев’яних сараїв, які тут намагаються будувати, ростуть, наче гриби після дощу, але й розвалюються так само швидко.

Дона Педро я любив і поважав більше за свого рідного батька, полковника. Від старого мексиканця я ніколи не почув жодного лихого слова. І він — я це знав! — дуже сподівався, що я одружуся з котроюсь із його доньок. І я одружився б із Марією, найстаршою, бо був у неї закоханий. Але я також добре знав, що полковник буде проти цього шлюбу. Тож, як останній боягуз, я заглушив у собі почуття до Марії. Вона невдовзі поїхала навчатися до Мехіко, а її сестри повиходили заміж за негідників Хосе та Чіко, які накинули оком зовсім не на них, а на землю старого Педро.

Найбільше я боявся, що ці двоє винні-таки в тому, що в нас зникла худоба. Вони, мабуть, не до кінця усвідомлювали небезпеку, що в цьому разі чекає на всіх Ґарсія. І дон Педро буде тут зовсім безсилий.

Саллі та доктор Пілкінґтон зараз везуть Ґленна, нашого молодшого сина, до Сан-Антоніо. Адже вчора ввечері його було поранено пострілом із рушниці. Стріляв хтось із вершників, які проїжджали повз нас (було вже темно, тому їх не вдалося розгледіти). Куля вцілила в плече, тож загрози життю сина немає, і полковник сказав, що в Сан-Антоніо мені робити нічого.

Також він додав, що стріляв у мого сина хтось із Ґарсія. А коли я відповів, що ніхто не може знати цього напевне, бо було темно, мене назвали зрадником.

— Якби ти навчився від мене бодай чогось, — сказав він, — то не ховався б від правди, наче страус. А правда в тому, що стріляв Хосе або Чіко.