Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Мартіне? — обізвалася мати.

— Так, їх справді багато. Щонайменше дві дюжини.

— Це, напевно, білі, — мовила сестра. — Конокради…

— Та ні, це точно індіанці.

Я взяв свою рушницю й сів у кутку — обличчям до дверей. Кімнату освітлювали червоні відблиски вогню, що догоряв у пічці. Чи потраплю я до пекла, якщо мене зараз уб’ють?.. Мій брат ходив туди-сюди кімнатою. А мати сіла разом із Ліззі на широке ліжко та й заходилася розчісувати їй волосся.

— Тихше, люба моя, — шепотіла мати. — Усе буде добре…

У напівмороці їхні очі здалися мені порожніми западинами — наче їх уже виклювали грифи. І я намагався більше на них не дивитися.

— Рушниці й пістолети — напоготові, — сказав я братові.

Мартін чогось захитав головою.

— Якщо ми чинитимемо опір, вони, можливо, удовольняться тим, що вкрали в нас коней.

Я чекав, що брат знову не погодиться. Утім, він узяв свою рушницю й перевірив запобіжник.

— Я вже все зробив, — удруге сказав я.

— Може, якщо ми сидітимемо тихо, вони подумають, що нас немає вдома? — прошепотіла сестра.

— У нас же дрова горять, Ліззі, — відповів Мартін. — Вони чудово бачать дим.

Невдовзі ми почули, як індіанці бряжчать залізяччям у кузні мого батька. Було навіть чутно, як вони стиха перемовляються між собою.

Тим часом мати присунула до дверей стілець і стала на нього. Над дверима-бо була інша амбразура.

— Я бачу лише сімох, — мовила мати.

— Дивись уважніше, — відказав я. — Їх щонайменше тридцятеро.

— Тато прийде та врятує нас, правда ж? — прошепотіла сестра. — Він якось дізнається, що тут індіанці…

— Хіба що вгледить здаля, як горить наш будинок, — пробурчав брат.