Кивнувши, я раптом подумав, що кілька місяців тому прагнув би вбити його за таке ставлення до мене. Та зараз я лише сподівався, що він не вдарить мене знову.
— Люди з багатьох індіанських племен та інших народів мріють про те, щоб приєднатися до нас, — продовжував Неекару. — Чікаси, черокі, вічіта, шауні, семіноли, куапи, делавари… Ба навіть апачі, осаджі та мексиканці! Тобі дають такий шанс, але ти чомусь не хочеш скористатися ним. А є стільки людей, які ладні померти за таку можливість. Знаєш чому?
— Ні.
— Тому що ми вільні. Люди, які хочуть приєднатися до нас, учать нашу мову, а тоді виряджаються в тяжку та небезпечну подорож. Знаєш чому?
Я мовчки втупився в бурдюки з водою.
— Тому що команчі ніколи не діють так, наче вони слабкі жінки!
— Я мушу принести води… — промимрив я.
— Як хочеш. Але невдовзі буде вже пізно. І ніхто й ніколи вже не вважатиме тебе кимось іншим, лише на-раїбо, прислужником.
Наступного ранку Тошавеєві дружини разом із його матір’ю та жінкою із сусіднього тіпі організували прибирання. А чоловіки сиділи біля вогню та снідали (або попихкували люльками).
— Принеси води, Тіететі-таїбо, — мовила Тошавеєва донька.
«Тіететі-таїбо» означає «Маленький Слабенький Білий Хлопчик».
Це я ще легко відбувся, бо імена, які давали команчі своїм дітям або полоненим, бували й значно гіршими. Я відчув, що Неекару пильно-пильно дивиться на мене.
— Ну ж бо! — сказала дівчина, непривітно глянувши на нього.
Вона чудово розуміла, що відбувається. І не хотіла, щоб виснажлива робота, яку змушували виконувати мене, лягла на плечі її матері та бабусі.
— Оквеетуку не міаре, — відповів я (це означає «більше не носитиму воду»).
Наша сусідка — товста, сварлива й гугнява скво — схопила однією рукою колун, а другою — моє зап’ястя. Я вирвався та помчав геть, лавіруючи між тіпі. Чоловіки засміялися й загукали щось. Аж тут скво кинула в мене колуном. Він влучив просто мені в голову, та, на щастя, не вістрям, а держаком. У моїх вухах наче задзвеніли дзвони. Скво тим часом зупинилася, бо їй було важко дихати. І я, похитуючись, відійшов іще далі.
— Я приб’ю тебе, Тіететі! — заволала товстуха.
— Насїіне! — вигукнув я (тобто «Дивись, не пусти під себе калюжу!»).
Чоловіки тим часом, навіть не дивлячись у мій бік, голосно обговорювали, куди саме підуть на полювання.
— Я пішов до річки, — сказав я. — Та не по воду!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 41. Приємного читання.
TextBook