— Отож я й кажу. Ми анітрохи не божевільні. Хто божевільний — то це білі. Вони думають так: якщо ти крадеш у когось, кого в цей час немає вдома, чи в когось, кого раніше не знав, або ж у когось, хто відрізняється від тебе кольором своєї шкіри, — то це взагалі не крадіжка.
До річки неквапно причвалав здоровенний ведмідь. А трохи далі за течією на воду повсідалися чирки та дикі качки. Тошавей і далі плів аркан із кінського волосу.
— Мууві, — сказав він, показуючи на свою роботу.
— Мууві, — слухняно повторив я.
— Я уважно спостерігав за твоєю родиною, Тіететі, — зітхнув він. — Твій батько навіть помічав мене один раз чи двічі, та, мабуть, вирішив, що йому приверзлося. Я бачив, як твоя мати годувала кожного бродячого індіанця, який просив її про це. Я спостерігав, як ти, лежачи долілиць, вивчаєш оленячі сліди. І я бачив, як того вечора ти застрелив великого білого вовка — темакупа. Та ямпаріки відчули запахи їжі, що доносилися з вашого будинку. Я намагався переконати їх, що ви дуже бідні люди, набукуваате. Та Урват відказав, що бідні так не їдять. І тоді…
Я дивився вдалечінь — за пагорби. І мені ввижалися жахливі картини, які я вже став поволі забувати: мертва мати, що лежить біля ґанку; пошматоване тіло сестри; брат, якого опускають у наспіх викопану яму… Раптом я подумав, що, може, мої брат і сестра зробили щось таке, що накликало на нас цю кару. А потім подумав про те, чи змогла б Ліззі витримати все, що витримав я дорогою до селища команчів. Ні, не змогла б: не схожа-бо вона була на нашу маму, яка вміла витримувати будь-які труднощі.
Згадав я й про свого батька. Та не захотів нічого думати про нього — адже він зрадив нас.
— Мууві, — сказав я до Тошавея.
— Мууві, — кивнув він.
Тошавей і гадки не мав, скільки йому років (я б сказав, що сорок чи трошки більше). Як і всі чистокровні команчі, він мав високого лоба й товстого носа, а голова його була досить великою та майже квадратною за формою. Він був неповороткий і пересувався повільно, наче старий ковбой. Але це на землі. Щойно ж він сідав на коня — одразу наче перетворювався на зовсім іншу людину. Команчі всі такі: я за своє довге життя не бачив кращих вершників, ніж вони. Чимало ж інших чоловіків із нашого селища аж ніяк не були схожими на Тошавея: котрісь із них мали темнішу або світлішу шкіру, а котрісь були значно вищими або ширшими за нього. А якщо ще звернути увагу на риси обличчя — хтось нагадував чорношкірих, а хтось — європейців. Адже в жилах багатьох команчів текла кров полонених — індіанців з інших племен або іспанців, а віднедавна ще й негрів, «грінго» та німців.
Я щодня прокидався вдосвіта, бо не хотів, щоб мене віддухопелили. Ішов росяною травою по воду до струмка, запалював багаття, а тоді робив усе, що наказували мені Тошавеєві дружини. А наказували вони багато чого: розтовкти в ступі кукурудзу; оббілувати тварин, яких уполювали чоловіки; принести ще води та хмизу. Щодо розпалювання вогнища — майже всі команчі користувалися трутом і кресалом, як і «блідолиці». Мене ж вони примушували робити це давнім способом: береться паличка з дерева юка та дощечка з кедрового дерева; один кінець палички затискається між долонями, інший — щільно-щільно притискається до дощечки. І треш, доки не утвориться вуглинка або ж доки шкіра на твоїх долонях не зітреться до крові. Вуглинка виходить завбільшки з голівку шпильки й майже завжди гасне, перш ніж донесеш її до пучечка соломи чи шматочка кори.
Ескуте й Неекару, на відміну від мене, не робили нічогісінько: лише полювали, спали, попихкували люльками та грали в кості. Якщо я підходив до них і щось казав — вони вдавали, що не помічають мене. Або ж відважували мені ляпаса, хоча це були пестощі порівняно з тим, як мене лупцювали Тошавеєві жінки.
Я ніколи не сидів склавши руки. Мені-бо завжди знаходили якусь роботу — наприклад, дубити шкури бізонів. Справа ця складна й копітка, на кожну шкуру витрачався щонайменше тиждень. Я знав, що ці шкури команчі продадуть білим за якісь дешеві браслети чи ще за щось на кшталт цього. А білі вже пошиють із них верхній одяг для солдатів, які битимуться з індіанцями. Або ж відправлять ці шкури до Бостона чи Нью-Йорка, де вони прикрашатимуть будинок якогось багатія.
Коли ж мене кликав Тошавей — я мусив відкласти всі справи та бігти до нього. Він доручав мені то заарканити та осідлати його коня, то запалити йому люльку, то розфарбувати його обличчя. Коли ж він повертався з якогось походу, я допомагав йому привести себе до ладу: шукав і ловив у його волоссі вошей, розрізав та змочував відваром кори дерев пухирі на тілі, вищипував волосинки на обличчі, а тоді розфарбовував його. Як же він любив чепуритися (навіть моя сестра так довго не запліталася й не фарбувалася)! По кілька годин міг розчісувати й натирати жиром своє довге волосся, вплітаючи потім у коси нитки з нанизаними на них шматочками хутра та намистинками.
До моїх обов’язків також входило збирання сезонних фруктів, ягід і овочів. Чого я тільки не зривав і не викопував: плоди воквеесі (опунції), теапі (дикої сливи), мутсі-натсамукве (дикого винограду) й тунасека (хурми); стручки вохі-хуу (мескітового дерева); кеека (дику цибулю), паапасі (дику картоплю). Витурять тебе отак із селища подалі, а зброї із собою не дадуть, хіба що паличку для викопування овочів. А диких звірів тоді багацько вешталося неподалік: вовки, ведмеді, пантери. Скрізь були їхні сліди, куди не глянь.
Ну яка біла людина (навіть ірландець) упродовж години порпатиметься в землі, щоб роздобути якусь нещасну жменьку дрібнесенької картоплі? Та я все-таки знав, що це мені ще пощастило. Мене годували та дозволяли грітися біля вогнища, коли було холодно. Я спав у затишному тіпі, і до мене завжди доносилося чиєсь рівне, спокійне дихання. А міг би валятися вже давно в ямі, присипаній землею. І стала б дорога до раю багряною від моєї крові.
Я міг би тут сказати, що, будучи рабом, часто замислювався про нелегку долю поневолених негрів. Та це була б цілковита брехня: про що я думав — то це про себе й свої негаразди. Я був наче порожня посудина, що потребує наповнення бодай чимось. І плентався крізь години, дні й тижні, невимовно радіючи, якщо індіанці давали мені поїсти чогось смачненького або ж дозволяли бодай кілька хвилин байдикувати.
Щодо спроб утекти — загалом їх було дві. Направду це було божевілля: тікати, знаючи, що між тобою й поселеннями білих — щонайменше вісім тисяч миль. Але я намагався. Уперше мене спіймали мої однолітки, удруге — сам Тошавей. Він віддав мене своїм дружинам, які разом зі своїми матерями побили мене так, що живого місця на тілі не залишилося. А тоді розрізали мені п’ятки та й засперечалися щодо того, чи не осліпити мене бодай на одне око. І я зрозумів, що за третю спробу втекти мене точно вб’ють.
Як я вже казав, жінки примушували мене дубити шкури. Робиться це так. Розстилаєш на траві шкуру хутром донизу та дерев’яними кілочками прибиваєш її кутки до землі. А потім стаєш навколішки та й відшкрябуєш тупим уламком кістки (або залізякою) засохлу кров і залишки м’яса й жиру. Тут найголовніше — щоб те, чим шкрябаєш, не було надто гострим. Інакше неодмінно продірявиш шкуру (я дуже старався не припускатися таких помилок, бо знав, що мене за це добряче відшмагають).
У перервах між шкрябанням — це коли жінки наказували мені принести води чи оббілувати оленя, якого притягли до тіпі чоловіки чи підлітки, — я посипав поверхню шкури попелом. Це полегшувало мені роботу, адже попіл розм’якшує присохлий жир. Узагалі-то я робив усю жіночу роботу, за винятком пошиття та ремонту одягу. Мабуть, жінкам просто не дозволяли доручати мені цю справу — інакше вони й це примушували б мене робити. Адже чоловікам завжди щось треба було пошити: наприклад, пару мокасинів чи штанів (одна оленяча шкура) або верхній одяг (дві ведмежих шкури, або ж чотири вовчих). Щоб підготувати одну-однісіньку шкуру до пошиття одягу, потрібно було кілька днів. Тож я не повинен був припускатися помилок.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 39. Приємного читання.
TextBook