— Тоді назбирай хмизу, — гукнула до мене Тошавеєва мати. — А воду більше не носи, якщо не хочеш.
— Ні! — відрізав я. — Не виконуватиму більше ваші накази!
І я пішов до струмка, а потім уздовж нього, доки не спустився до річки Канейдіан. На іншому її березі випасалися лосі, а далі за течією — десь фарлонгах у двох звідси — я розгледів гурт індіанців. Розімлівши на сонечку, я заснув, але невдовзі прокинувся: у мене-бо в шлунку було порожньо, мов у висушеному гарбузі (я ж пішов зі свого тіпі, не поснідавши). Ножа чи чогось подібного я не мав. А так хотілося м’яса. Подумавши трохи, я пішов до заростів очерету, щоб упіймати черепаху (рибу команчі забороняли їсти, а от черепах — ні). Зачаївся в очереті й просидів там десь із півгодини, а затим упіймав черепаху і, відрізавши їй голову гострим шматком кременя, заходився смоктати кров. На смак вона була, наче риба, та це було не так уже й погано. І я випив усе до останньої краплини.
Раптом я згадав свою матір: вона точно не зраділа б, якби побачила, як я висмоктую кров із черепахи, наче дикун-індіанець. Я подумав про те, що вже шість місяців працював, не розгинаючи спини, і зовсім не мав часу, щоб про щось розмірковувати. Так само пам’ять може геть стертися. Я спробував згадати мамине обличчя. І уявив гарненьке жіноче личко, та, по правді кажучи, уже не був певний, що це дійсно вона. Тоді я сів, спостерігаючи за індіанцями, яких помітив нижче за течією (серед них був наш новий полонений, мексиканець). Я помахав їм рукою, і вони, помітивши це, помахали у відповідь. І мені стало трохи легше.
Я думав про те, чи справді все буде так, як казав Неекару. А ну, раптом Тошавеєві жінки знову відлупцюють мене до півсмерті та розріжуть мені п’ятки? Для них же це розвага (причому єдина можлива розвага). Якщо буде так, то краще б я вже воду тягав.
Тут я угледів іще кількох черепах, які виповзли погрітися на сонечку. І я вбив їх усіх, а тоді відірвав шматок кори від висохлого кедра, знайшов довгу пряму паличку та й розпалив багаття.
Я саме ніжився на травичці, насолоджуючись своїм повним шлунком, коли до мене під’їхав верхи Тошавеїв батько.
— І ти нічого не залишив для мене, малий ненажеро? — мовив він, показуючи поглядом на порожні панцирі черепах.
— Так я ж не знав, що ти прийдеш.
Чоловік якусь хвилю посидів у сідлі мовчки, вдивляючись кудись удалечінь. А тоді показав собі за спину.
— Сідай, — сказав він. — І не турбуйся: жінки більше тебе не чіпатимуть.
Наступного ранку я прокинувся так пізно, як не прокидався вже бозна-скільки місяців. Надворі балакали Неекару та Ескуте.
— Блідолиций, який був схожим на жінку, стає схожим на чоловіка, — сказав Неекару, коли побачив мене.
— Але поки що, — мовив Ескуте, — він лише хлопчак.
Підлітки запропонували мені шматок м’яса, яке вони саме підсмажували над багаттям (а ще вони мали трохи дикої картоплі й лимонаду із сумаху). І я охоче вмостився поряд із ними.
— Куди ми сьогодні підемо? — спитав я.
— Ми — нікуди, — відповів Ескуте. — Це ти підеш разом із малими хлопчаками.
Я уважно подивився на їхні обличчя. І зрозумів, що вони й не думають жартувати. Трохи пізніше мені пояснили, що дорослі чоловіки наказали восьми-дев’ятирічним хлопчакам навчити мене полюванню й дуже багатьом речам, які вони вміли робити, а я — ні. Їх-бо навчали всьому цьому мало не з пелюшок.
Кожний десятирічний хлопчик із племені команчів може застрелити зі свого саморобного лука будь-яку істоту, яка за розміром менша, ніж бізон. Я чув, що тисяча вісімсот сорокового року, коли вожді команчів прибули до Сан-Антоніо на мирні переговори, а натомість були підло розстріляні техасцями, восьмирічний хлопчик-команч устиг застрелити зі свого маленького лука одного з білих. Звичайно ж, його теж розстріляли.
Хлопці, яким було наказано навчати мене полювати, не мали ні краплини зайвого жиру (не те що їх білі однолітки, які виросли в місті). Адже вони цілими днями вправлялися у стрільбі та верховій їзді, а також полювали. Ці малюки могли з легкістю всидіти на спині мустанга, який за кілька секунд скинув би із себе будь-якого дорослого «блідолицього». Так само легко влучали одне в одного тупими стрілами на бігу. З них не знущалися жодні шкільні вчителі. Вони просто робили те, що їм подобалося: училися полювати та вистежувати тварин за їхніми слідами або гралися у війну. А коли трохи підростали — вирушали разом із дорослими у справжні походи.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 42. Приємного читання.
TextBook