— Ні, я… справді вважаю, що вони не повинні цього робити.
— Рада це чути.
— То вони… справді всім гуртом?
— Так. І один чи двоє — особливо часто. Та яка тобі різниця?
— Я бачу, он у того коня — копито хворе. Може, я принесу, чим перев’язати? Шматок сиром’ятної шкіри, мабуть, згодиться.
— Ти коли-небудь замислювався про наше становище? — Німка не звернула уваги на зміну теми. — Якщо я намагаюся говорити до них — вони вдають, що не чують мене. Ім’я мені дали, побачивши жовте волосся ось тут. І це все, що вони в мені розгледіли.
Я мовчав, не знаючи, що сказати.
— Є, щоправда, одна річ, що бодай якось підбадьорює мене, — продовжувала вона. — Якщо я здохну — вони зазнають збитків, бо нікому буде шкрябати ці кляті шкури. А про себе що скажеш, Тіететі? Ти задоволений своїм життям?
— Авжеж.
— Ти ще малий. Вони знають, що роблять, коли захоплюють у полон дітей твого віку.
Це зачепило мене за живе. Та вголос я цього не сказав.
— Ти чудово знаєш, — мовив я після короткої паузи, — що я можу тобі допомогти, якщо тільки попросиш.
І чому я це сказав? Адже… чим я міг допомогти їй?
— Якщо кажеш правду — убий мене або забери звідси, — сказала дівчина. — Мене влаштовує й перше, і друге.
Вона знову заходилася шкрябати шкуру. Я ж став роззиратися навколо в пошуках Єканакі — поні з рудими вухами, якого подарував мені Тошавей. Кінського лайна тут було повно. Сонце вже сідало, і вечір ставав дедалі холоднішим.
— Я повинен забрати свого поні, — пробурмотів я.
— Авжеж, — знову зиркнула на мене німка.
Я подумав, що добре було б, якби мені більше ніколи не довелося з нею розмовляти.
— Тіететі! — гукнула вона, коли я вже йшов геть. — Якщо все-таки надумаєш мене зарізати — я не опиратимуся. Обіцяю. Я просто не можу наважитися на це сама.
Розділ 11
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 45. Приємного читання.
TextBook