Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Ти ще малий. Вони знають, що роблять, коли захоплюють у полон дітей твого віку.

Це зачепило мене за живе. Та вголос я цього не сказав.

— Ти чудово знаєш, — мовив я після короткої паузи, — що я можу тобі допомогти, якщо тільки попросиш.

І чому я це сказав? Адже… чим я міг допомогти їй?

— Якщо кажеш правду — убий мене або забери звідси, — сказала дівчина. — Мене влаштовує й перше, і друге.

Вона знову заходилася шкрябати шкуру. Я ж став роззиратися навколо в пошуках Єканакі — поні з рудими вухами, якого подарував мені Тошавей. Кінського лайна тут було повно. Сонце вже сідало, і вечір ставав дедалі холоднішим.

— Я повинен забрати свого поні, — пробурмотів я.

— Авжеж, — знову зиркнула на мене німка.

Я подумав, що добре було б, якби мені більше ніколи не довелося з нею розмовляти.

— Тіететі! — гукнула вона, коли я вже йшов геть. — Якщо все-таки надумаєш мене зарізати — я не опиратимуся. Обіцяю. Я просто не можу наважитися на це сама.

Розділ 11

Дж. Е. Мак-Каллоу

Цей будинок уже давно мертвий; вона — остання з його дітей. Треба підвестися. Ні, не виходить. А навколо — нікогісінько… Лише безмовні люстри звисають зі стелі, байдуже спостерігаючи за її стражданнями.

«Та вставай же!» — подумала вона.

Ні. Не виходить.

Коли вона була дівчинкою, цей дім був наповнений веселим гомоном. Тут сховатися було ніде, щоб хоч трошечки побути на самоті. Ну як же так трапилося, що вона тут — сама-самісінька, немов уже лежить у могилі? Вона пам’ятає, що, повертаючись зі школи, щоразу чула голоси — це у вітальні або в галереї гомоніли численні гості полковника, який пригощав їх віскі. Інколи господар виходив разом із друзями надвір, і вони розважалися, стріляючи по тарілочках. До полковника приходили молодики, які із серйозною міною записували його спогади. А ще — люди похилого віку, які або животіли за копійки, або були мільйонерами, як і сам полковник.

У будинку завжди було повно людей: репортери, політичні діячі, індіанці (вони завжди приїжджали гуртом, набиваючись в одну машину вшістьох чи навіть увісьмох). Полковник ставав зовсім інакшим, коли до нього приїжджали індіанці, — майже весь час мовчав, лише зрідка киваючи, коли його друзі щось розповідали. Джинні було нудно спостерігати за цим. Адже індіанці, з якими дружив її прадід, узагалі не були схожими на індіанців, тому що одягалися, як, скажімо, мексиканці чи білі фермери. Вони не звертали на дівчинку жодної уваги (і до того ж від них неабияк смерділо). Її батько боявся, як би вони, вештаючись по всьому будинку, чогось не вкрали. Та полковник через це зовсім не переймався, і ці червоношкірі старигани безперешкодно човгали туди-сюди, спираючись на ціпки. Вони часто залишалися тут ночувати, і неодноразово Джинні бачила, зайшовши вранці до вітальні, як десятеро чи дванадцятеро індіанців сплять, наче в себе вдома, у будинку своїх колишніх ворогів, «блідолицих». Поряд із ними стояли склянки з недопитим віскі й тарілки з недоїденою яловичиною.

Будинок, беззаперечно, належав полковникові, хоча він і ночував здебільшого в хакале неподалік. Батько Джинні завжди скаржився на шум та безлад, що панували в будинку через численних гостей полковника, і бурчав, що вони, ці гості, надто дорого обходяться. Полковник не попускав свого, наголошуючи на тому, що розводити корів — не менш дороге задоволення.

— І що ми отримуємо з твоєї чортової худоби? — розпікав стариган свого внука. — За останні двадцять років — лише збитки! І це все тому, що ти потреби справити не можеш, не спитавши дозволу в окружного агента!

Саме завдяки полковникові ранчо почало отримувати прибутки від нафти, і саме полковник наполіг на тому, щоб Джонас поїхав учитися до Принстона. Що ж до Клінта й Пола — на них прадід теж покладав великі надії. Але Джинні була для нього особливою.