Розділ «Філіпп Майєр Син»

Я волік бурдюки з водою вгору, думаючи про те, що потім треба буде порпатися в грязюці, шукаючи дику картоплю.

— Мене примушують це робити, — відказав я.

— То скажи їм, що більше не будеш.

— Тошавей мене відлупцює.

— За це — в жодному разі.

— Але ж його жінки — точно поб’ють…

— То й що?

— А… як мені про це сказати? — після нетривалої паузи спитав я.

— Просто припини виконувати накази жінок. І все…

Ми й далі підіймалися крутим пагорбом. День видався прохолодний, і жінки не дуже знущалися з мене, — тож я аж ніяк не хотів будити лихо, що спить. Та Неекару, мабуть, добре знав, про що я думаю, бо раптом стусонув мене, і я опинився на колінах.

— Послухай мене дуже-дуже уважно, — суворо вимовив він. — Це для твого ж власного добра!

Кивнувши, я раптом подумав, що кілька місяців тому прагнув би вбити його за таке ставлення до мене. Та зараз я лише сподівався, що він не вдарить мене знову.

— Люди з багатьох індіанських племен та інших народів мріють про те, щоб приєднатися до нас, — продовжував Неекару. — Чікаси, черокі, вічіта, шауні, семіноли, куапи, делавари… Ба навіть апачі, осаджі та мексиканці! Тобі дають такий шанс, але ти чомусь не хочеш скористатися ним. А є стільки людей, які ладні померти за таку можливість. Знаєш чому?

— Ні.

— Тому що ми вільні. Люди, які хочуть приєднатися до нас, учать нашу мову, а тоді виряджаються в тяжку та небезпечну подорож. Знаєш чому?

Я мовчки втупився в бурдюки з водою.

— Тому що команчі ніколи не діють так, наче вони слабкі жінки!

— Я мушу принести води… — промимрив я.

— Як хочеш. Але невдовзі буде вже пізно. І ніхто й ніколи вже не вважатиме тебе кимось іншим, лише на-раїбо, прислужником.

Наступного ранку Тошавеєві дружини разом із його матір’ю та жінкою із сусіднього тіпі організували прибирання. А чоловіки сиділи біля вогню та снідали (або попихкували люльками).