Розділ «Філіпп Майєр Син»

Усі індіанські племена, які мешкали на рівнинах, завжди використовували стріли з трьома перами. Деякі східні племена, щоправда, кріпили до своїх стріл лише по дві пір’їни. Та команчі вважали це простою недбалістю, адже стріли з двома перами значно рідше влучають у ціль, бо погано літають. Узагалі, східні індіанські племена були недбалими не тільки в цьому (бо що, власне, візьмеш із червоношкірих, які животіють на подачки «блідолицих» і отруюють себе «вогняною водою»?).

Восени та взимку я час від часу помічав німку, яку індіанці привезли до селища разом зі мною. Майже кожна родина команчів мала раба чи рабиню — переважно мексиканського хлопця або дівчину. Адже саме на Мексику команчі наводили найбільший жах: стирали на порох цілі поселення за єдину ніч, захоплювали підлітків у полон, забирали коней. Тож техасцям ще не дуже діставалося від них. Як кажуть, гріх скаржитися.

Звичайно, команчі мали, крім мексиканців, ще й білих полонених, яких було теж досить багато. Їх захоплювали в поселеннях біля Далласа, Остіна та Сан-Антоніо (одного хлопця схопили аж у східній частині Техасу). А ще ж були й полонені з інших індіанських племен. Та я, оскільки вже звільнився від обов'язків на-раїбо, дивився на них усіх зверхньо та уникав розмов із ними.

Єдиною, для кого я зробив виняток, стала німка. Команчі назвали її Сухіохапіте, що означало «Жовте Волосся Між Ногами» (але зазвичай її називали просто Жовте Волосся). Я не знав, як до неї ставилися рідні. Але добре знав, що для команчів вона була ніким — невидимкою, нижчою істотою. Вона цілими днями відшкрябувала шкури, тягала хмиз та воду, викопувала дику картоплю — словом, займалася тим, що робив раніше і я. Тільки от вона не могла нічого вдіяти, щоб звільнитися від цього рабства.

Якось навесні я зустрів її на пасовиську. Смерділо від неї значно гірше, ніж від коней, яких вона пасла (і при цьому відшкрябувала шкуру, як робив це колись і я). Мабуть, німка вже кілька місяців не милася (її спина була рясно вкрита мохтоа — прищами). А так — вигляд вона мала непоганий (рабів-бо команчі годували досить добре). От тільки м’язи її стали надто великими, що, як на мене, не личить жінкам, особливо білим.

— А, це ти, — непривітно зиркнувши на мене, мовила вона англійською. — Обраний. Непогано тобі живеться.

Вона, очевидно, сердилася на мене. Я спочатку закляк на місці, бо ж уперше за довгі місяці почув англійську мову. А тоді вирішив відповісти образою на образу, адже німка вимовила своє «обраний» так, ніби дезертиром мене обізвала.

— Ти взагалі миєшся? Не завадило би бодай раз на місяць, — зиркнув я на неї так само сердито, відчуваючи, однак, що казати таке — надто підло.

— Нащо? — ще більше розпалилася вона. — Щоб вони до мене лізли всім гуртом? Так вони все одно лізуть, бодай їм…

— Я б на їхньому місці не робив цього. Адже можна якусь заразу підчепити.

— Це було б добре.

— Ні, я… справді вважаю, що вони не повинні цього робити.

— Рада це чути.

— То вони… справді всім гуртом?

— Так. І один чи двоє — особливо часто. Та яка тобі різниця?

— Я бачу, он у того коня — копито хворе. Може, я принесу, чим перев’язати? Шматок сиром’ятної шкіри, мабуть, згодиться.

— Ти коли-небудь замислювався про наше становище? — Німка не звернула уваги на зміну теми. — Якщо я намагаюся говорити до них — вони вдають, що не чують мене. Ім’я мені дали, побачивши жовте волосся ось тут. І це все, що вони в мені розгледіли.

Я мовчав, не знаючи, що сказати.

— Є, щоправда, одна річ, що бодай якось підбадьорює мене, — продовжувала вона. — Якщо я здохну — вони зазнають збитків, бо нікому буде шкрябати ці кляті шкури. А про себе що скажеш, Тіететі? Ти задоволений своїм життям?

— Авжеж.