Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Схоже на жовтий цукор.

— Це суміш цукру та сульфаміду.

— Звичайний столовий цукор.

— Головне, що допомагає. І навіть просто цукор допоміг би.

— Якась довбана маячня…

— Вирішувати вам. Хочете — лікуйте ним рану, хочете — не лікуйте. Рінче застрелили мого кузена в окрузі Старр, а в Бравнсвіллі — убили мого дядька та його сина. А я ось допомагаю вам…

— Таке життя, що вдієш, — пробурмотів сержант.

— Скажіть це Альфредо Серда, Ґреґоріо Кортезу або Педро Ґарсія. Чи їхнім дружинам, дітям і маленьким онукам, яких теж повбивали. Рінче завжди заварюють криваву кашу, та не сьорбають її самі. Хіба що армія може навести лад після вас. Але це річ така очевидна, що я навіть не сперечатимуся на цю тему.

Кемпбелл мовчки розминав пальці правої руки, намагаючись, певно, зрозуміти, чи зможе він тримати нею рушницю.

— Дасте мені трохи морфіну? — скривившись, спитав він лікаря, а тоді — подивився мені у вічі. — У нас немає грошей, щоб заплатити вам за притулок для мексиканців на ранчо.

— Коли сюди прийде армія?

— Ніколи.

— Ну, тоді… Як-то кажуть: «Є бандит — є рейнджер».

— Еге ж. Утім, ви не розумієте, що таке бути рейнджером.

Саллі, напевно, мало не луснула від злості, коли я сказав їй телефоном про притулок для мексиканців. Вона одразу ж забажала поговорити з Консуелою, нашою старшою служницею. І я, стоячи поруч, чув, як моя дружина наказувала їй сховати десь у надійному місці наше столове срібло та інші коштовності. А тоді Консуела знову передала слухавку мені.

— Що з тобою коїться, Пітере? — вереснула Саллі.

— Ці люди загинуть, якщо не сховаються в нас.

Вона промовчала.

— Ґленн невдовзі одужає, не хвилюйся, — сказав я.

— Звідки ти знаєш? — почувся її розгніваний голос. — Ти ж навіть не приїздив до нього!