— Ну, тоді… Як-то кажуть: «Є бандит — є рейнджер».
— Еге ж. Утім, ви не розумієте, що таке бути рейнджером.
Саллі, напевно, мало не луснула від злості, коли я сказав їй телефоном про притулок для мексиканців. Вона одразу ж забажала поговорити з Консуелою, нашою старшою служницею. І я, стоячи поруч, чув, як моя дружина наказувала їй сховати десь у надійному місці наше столове срібло та інші коштовності. А тоді Консуела знову передала слухавку мені.
— Що з тобою коїться, Пітере? — вереснула Саллі.
— Ці люди загинуть, якщо не сховаються в нас.
Вона промовчала.
— Ґленн невдовзі одужає, не хвилюйся, — сказав я.
— Звідки ти знаєш? — почувся її розгніваний голос. — Ти ж навіть не приїздив до нього!
Я сподівався, що мексиканці зійдуться до нас якось непомітно. Але вони насунули одразу всім гуртом, а це була майже сотня людей. Деякі з них приїхали автівками або верхи, а деякі — ішли пішки, тягнучи своє майно, як-то кажуть, на власному горбі. Мідкіфф і Рейнолдс, не чекаючи прохання, відправили своїх людей, щоб вони допомагали нам захищати мексиканців. Але полковник, звичайно ж, торочив своє: «Вони прийшли захищати наше ранчо. Не будь ідіотом, Пітере».
Кемпбелл особисто прибув до нас, щоб усе перевірити (він знайшов вісьмох помічників, хоч і не мав на це законних повноважень), і, переконавшись, що все гаразд, повернувся до містечка. Сержант помітно кульгав, а його права рука була перев’язана. Та йому все-таки вдалося знайти сякий-такий вихід із цього кепського становища: він десь роздобув вінчестера триста п’ятдесят першого калібру, який можна тримати та перезаряджати лише однією рукою. Я не запитував, де саме він дістав цю зброю. Тільки-но Кемпбелл пішов, ми позамикали всі ворота, а Чарлз і всі наші вакуерос вирили собі окопи біля дороги.
Розділ 10
Ілай-Тіететі
1849 рік
Котсотеки оселялися переважно біля річки Канейдіан, де закінчувалися сухі землі Ллано-Естакадо й починалися каньйони з квітучими долинами. Територія цього племені простягалася аж до околиць Остіна; Тошавей знав права моєї родини краще, ніж я сам. Техасці свого часу підписали договір, у якому було зазначено, що на захід від Остіна вони жодних поселень не будуватимуть. Але згодом «блідолиці» порушили цю обіцянку так само легко, як і дали її.
— Одного дня, — розповідав мені Тошавей, — ми побачили, що хтось вирубує наші дерева, щоб побудувати собі дім. А тоді з’явилося ще кілька будинків. І ми вчинили так, як учинив би будь-хто, до чийого дому хтось увірвався, щоб оселитися там разом зі своєю родиною. Скажи-но, Тіететі-Таїбо (це було моє нове ім’я): що зробив би білий чоловік, якби хтось удерся до його будинку? Що б він сказав? «Я — кахуу, мишеня. Забирайте, будь ласка, мій будинок та мою землю і сплюндруйте, якщо хочете, могили моїх предків». Так?
Я мовчки похитав головою.
— Правильно. Він сказав би: «Я повбиваю вас і повириваю серця з ваших грудей!»
Ми з ним, розташувавшись під старими тополями, милувалися мальовничістю річки Канейдіан. Трава тут росла густа й висока — найкращий корм для коней та інших травоїдних тварин (так багато, що їм нізащо не з’їсти всього). Сонце поволі сідало, і цвіркуни вже завели свою колискову; просто над нашими головами чубилися на тополиній гілці якісь невеличкі пташки. На тому березі річки, де розташувалися ми, очерет наче збирався спалахнути: так яскраво його осявали червоні промені вечірнього сонця. А на іншому березі, за яким десь далеко на півдні жили у своїх домівках білі люди, уже згущалися нічні тіні. Я раптом згадав, як сильно сердився на свого брата за те, що він уночі запалював свічку й читав, заважаючи мені спати.
— Ми, команчі, звичайно ж, не дурні, — вів далі Тошавей. — Ми добре пам’ятаємо, що ці землі не завжди належали нам. Колись ними володіли тонкава, та ми відібрали в цього племені їхню територію. І відтоді вони вбивають нас усюди, де тільки-но знайдуть. Але білі хочуть бути багатими, забуваючи, що це можливо, тільки якщо відібрати щось у інших. Вони чомусь думають: «Я білий і тому можу безкарно красти будь-що в будь-кого!» І вони справді в це вірять, Тіететі. Я ніколи ще не бачив білого, який не дивувався б, коли його вбиваєш. Та ми не такі. Якщо я взяв щось чуже, то знаю, що рано чи пізно прийде той, кого я обікрав, і вб’є мене. І я добре пам'ятаю Пісню Смерті, яку співатиму перед тим, як загинути. Як ти вважаєш: я несповна розуму?
— Аж ніяк, — відповів я іспанською.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 38. Приємного читання.
TextBook