Розділ «Філіпп Майєр Син»

Я сподівався, що мексиканці зійдуться до нас якось непомітно. Але вони насунули одразу всім гуртом, а це була майже сотня людей. Деякі з них приїхали автівками або верхи, а деякі — ішли пішки, тягнучи своє майно, як-то кажуть, на власному горбі. Мідкіфф і Рейнолдс, не чекаючи прохання, відправили своїх людей, щоб вони допомагали нам захищати мексиканців. Але полковник, звичайно ж, торочив своє: «Вони прийшли захищати наше ранчо. Не будь ідіотом, Пітере».

Кемпбелл особисто прибув до нас, щоб усе перевірити (він знайшов вісьмох помічників, хоч і не мав на це законних повноважень), і, переконавшись, що все гаразд, повернувся до містечка. Сержант помітно кульгав, а його права рука була перев’язана. Та йому все-таки вдалося знайти сякий-такий вихід із цього кепського становища: він десь роздобув вінчестера триста п’ятдесят першого калібру, який можна тримати та перезаряджати лише однією рукою. Я не запитував, де саме він дістав цю зброю. Тільки-но Кемпбелл пішов, ми позамикали всі ворота, а Чарлз і всі наші вакуерос вирили собі окопи біля дороги.

Розділ 10

Ілай-Тіететі

Котсотеки оселялися переважно біля річки Канейдіан, де закінчувалися сухі землі Ллано-Естакадо й починалися каньйони з квітучими долинами. Територія цього племені простягалася аж до околиць Остіна; Тошавей знав права моєї родини краще, ніж я сам. Техасці свого часу підписали договір, у якому було зазначено, що на захід від Остіна вони жодних поселень не будуватимуть. Але згодом «блідолиці» порушили цю обіцянку так само легко, як і дали її.

— Одного дня, — розповідав мені Тошавей, — ми побачили, що хтось вирубує наші дерева, щоб побудувати собі дім. А тоді з’явилося ще кілька будинків. І ми вчинили так, як учинив би будь-хто, до чийого дому хтось увірвався, щоб оселитися там разом зі своєю родиною. Скажи-но, Тіететі-Таїбо (це було моє нове ім’я): що зробив би білий чоловік, якби хтось удерся до його будинку? Що б він сказав? «Я — кахуу, мишеня. Забирайте, будь ласка, мій будинок та мою землю і сплюндруйте, якщо хочете, могили моїх предків». Так?

Я мовчки похитав головою.

— Правильно. Він сказав би: «Я повбиваю вас і повириваю серця з ваших грудей!»

Ми з ним, розташувавшись під старими тополями, милувалися мальовничістю річки Канейдіан. Трава тут росла густа й висока — найкращий корм для коней та інших травоїдних тварин (так багато, що їм нізащо не з’їсти всього). Сонце поволі сідало, і цвіркуни вже завели свою колискову; просто над нашими головами чубилися на тополиній гілці якісь невеличкі пташки. На тому березі річки, де розташувалися ми, очерет наче збирався спалахнути: так яскраво його осявали червоні промені вечірнього сонця. А на іншому березі, за яким десь далеко на півдні жили у своїх домівках білі люди, уже згущалися нічні тіні. Я раптом згадав, як сильно сердився на свого брата за те, що він уночі запалював свічку й читав, заважаючи мені спати.

— Ми, команчі, звичайно ж, не дурні, — вів далі Тошавей. — Ми добре пам’ятаємо, що ці землі не завжди належали нам. Колись ними володіли тонкава, та ми відібрали в цього племені їхню територію. І відтоді вони вбивають нас усюди, де тільки-но знайдуть. Але білі хочуть бути багатими, забуваючи, що це можливо, тільки якщо відібрати щось у інших. Вони чомусь думають: «Я білий і тому можу безкарно красти будь-що в будь-кого!» І вони справді в це вірять, Тіететі. Я ніколи ще не бачив білого, який не дивувався б, коли його вбиваєш. Та ми не такі. Якщо я взяв щось чуже, то знаю, що рано чи пізно прийде той, кого я обікрав, і вб’є мене. І я добре пам'ятаю Пісню Смерті, яку співатиму перед тим, як загинути. Як ти вважаєш: я несповна розуму?

— Аж ніяк, — відповів я іспанською.

— Отож я й кажу. Ми анітрохи не божевільні. Хто божевільний — то це білі. Вони думають так: якщо ти крадеш у когось, кого в цей час немає вдома, чи в когось, кого раніше не знав, або ж у когось, хто відрізняється від тебе кольором своєї шкіри, — то це взагалі не крадіжка.

До річки неквапно причвалав здоровенний ведмідь. А трохи далі за течією на воду повсідалися чирки та дикі качки. Тошавей і далі плів аркан із кінського волосу.

— Мууві, — сказав він, показуючи на свою роботу.

— Мууві, — слухняно повторив я.

— Я уважно спостерігав за твоєю родиною, Тіететі, — зітхнув він. — Твій батько навіть помічав мене один раз чи двічі, та, мабуть, вирішив, що йому приверзлося. Я бачив, як твоя мати годувала кожного бродячого індіанця, який просив її про це. Я спостерігав, як ти, лежачи долілиць, вивчаєш оленячі сліди. І я бачив, як того вечора ти застрелив великого білого вовка — темакупа. Та ямпаріки відчули запахи їжі, що доносилися з вашого будинку. Я намагався переконати їх, що ви дуже бідні люди, набукуваате. Та Урват відказав, що бідні так не їдять. І тоді…

Я дивився вдалечінь — за пагорби. І мені ввижалися жахливі картини, які я вже став поволі забувати: мертва мати, що лежить біля ґанку; пошматоване тіло сестри; брат, якого опускають у наспіх викопану яму… Раптом я подумав, що, може, мої брат і сестра зробили щось таке, що накликало на нас цю кару. А потім подумав про те, чи змогла б Ліззі витримати все, що витримав я дорогою до селища команчів. Ні, не змогла б: не схожа-бо вона була на нашу маму, яка вміла витримувати будь-які труднощі.

Згадав я й про свого батька. Та не захотів нічого думати про нього — адже він зрадив нас.

— Мууві, — сказав я до Тошавея.

— Мууві, — кивнув він.