Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Вони їдуть до пробірної лабораторії в Денвері, — мовив нарешті я.

Війну я завжди уявляв зовсім по-іншому — не думав, що навіть суддя Блек майже повністю розориться. Але що довше спостерігав за цими фургонами, то більше сподівався, що нам пощастить здобути їхній вантаж. Пригадав наліт на мексиканське містечко, коли я брав участь в одному з походів Тошавея. Чим теперішня ситуація відрізняється від тієї? Та нічим…

— Може бути й таке, — перервав мої думки Швидкий Шершень, — що вони везуть шкури чи ліс. А може, вони вже вважають себе переможцями й вирішили поїхати цією дорогою просто задля розваги.

— Так чи інакше, повзуть вони надто повільно, щоб до заходу сонця подолати отой брід. Їм уже нічого не зостається, як стати табором на отому широкому уступі.

Ми й далі стежили за ними. Ось вони доїхали до того місця, де починався важкий підйом; ті, які сиділи у фургонах, зіскочили на землю. Я знав, що тут — золотоносні місця, і тому їхній вантаж може виявитися… хоча насправді — чим завгодно. Але Швидкий Шершень хвилювався дедалі більше.

— Сподіваюся, — мовив я, — що ми не відіб’ємо в них усього-на-всього купу каміння чи ще чогось такого.

— От чим-чим, а грандіозною дулею з маком мене здивувати важко, — відказав Шершень. — Я від життя завжди тільки це й отримував.

Він прикликав до себе кількох індіанців, щоб порадитися. А тоді спитав мене:

— Що це за гармата в них?

— Можливо, гірська гаубиця.

— То вони так бояться грабіжників, що тягають із собою гармату з картеччю?

— Вона їм не вельми допоможе, тому що вистрелити з неї можна лише один раз. Та й ризик повбивати цим пострілом своїх людей дуже великий.

— Дивно все це… — протяг він.

Табором вони стали саме там, де ми й думали — у мальовничій місцині з прохолодним струмком, високою травою, дивовижними квітами й такими самими барвистими метеликами. А ми сиділи серед пилюки й каміння, спостерігаючи, як вони милуються чудовим краєвидом (звідти-бо можна було споглядати гористу місцевість у радіусі близько ста миль), неквапно напинають свої намети й стріляють із рушниць «Шарп» в овець, які пасуться на високій горі просто над ними. Після чергового влучного пострілу ще одна вівця — майбутня вечеря для федералів — білою грудочкою, наче сніжка, стрімко скочувалася донизу.

НБП не надто схвалювали ідею Шершня. Ми вчотирьох — Шоволтера з нами не було, бо він спускався донизу разом з індіанцями — залягли за скелями, час від часу передаючи одне одному польового бінокля.

— Теж мені, «геніальний план»! — пробурчав Фіск. — Печений дідько за вареного не кращий. А може, і гірший.

— Принаймні, — мовив я, — цього хочуть черокі, а ще — Джеф Девіс. Тож треба спробувати.

— Ви тільки-но послухайте цього задираку! Легендарний герой вирискався!

— Нехай наш полковник не гнівається на мене, скромного солдата, — обізвався Шоу, — але його позиція втратила свою актуальність близько чотирьох років тому.

Я передав бінокля Фіску. Він був найстаршим із-поміж нас п’ятьох; усі ми знали, що в Реф’юджіо на нього чекають численні родичі.