Розділ «Філіпп Майєр Син»

Черокі спочатку хотіли розібрати кулемет на частини, щоб із нього вже ніхто й ніколи не міг стріляти. Але оскільки вони нічогісінько не тямили в тому, як він влаштований (тим більше, було ще темно), то просто розколошматили його каменюками.

Швидкий Шершень підвів мене до одного з фургонів, де черокі тупцювали біля великого ящика з розламаною кришкою.

— Важке, — він розтулив один із мішечків, що лежали в ящику. — Та схоже не на золото, а на… пшеницю.

— Це золотоносний пісок, — відказав я. — Можеш не сумніватися: ми здобули багато золота.

— Його тут і справді дуже багато.

— Скільки приблизно мішків?

— Щонайменше кілька сотень.

Я прикинув на око вагу мішечка — фунти зо два.

— Доведеться зарити якусь частину золота в землю, потім повернемося по нього.

— Чому це?

— А тому, що за один раз ми все це не перевеземо.

Він лишень пильно-пильно подивився мені в очі.

— Що? — не зрозумів я.

— Ілаю, невже ти, побувавши під прицілом тієї зброї, нічого не второпав?

— Ні, нічого.

— От тільки не бреши мені. Ти ж знав, що вона існує?

— Ну… не те щоб…

— Тобто знав.

— Я не думав, що їх уже виробляють.

— Але ж ти розумів, що наші вороги колись та й стануть їх застосовувати? Розумів, що один їхній солдат зможе вбивати десятки наших?