Розділ «Філіпп Майєр Син»

Я мовчки відвернувся, немовби вгледів щось цікаве в темній долині чи в горах, що височіли над нею. Чи дістанемося ми колись додому?

— Ох, Ілаю! Від нашого племені залишилася якась там тисяча людей — жінок, діточок і немічних стареньких. Нас же, воїнів, які повинні піклуватися про них, було всього-на-всього дві сотні. А тепер? Щонайбільше чотири десятки зосталося.

— Це справді жахливо. Мені дуже-дуже шкода…

— А найбільший жах полягає в тому, що ми б’ємося на боці тих, кому судилося програти цю війну. І тому замість того, щоб розширити нашу територію, ми втратимо й ті жалюгідні клаптики землі, що маємо тепер. Варто лише було побачити ту зброю в дії, щоб це зрозуміти.

Я безсило розвів руками.

— А ті солдати! Бачив, які вони були ситі? А їхні коні — які вгодовані та доглянуті? Ми ж, черокі, досить того, що самі від голоду здихаємо, то ще й коней не можемо як слід годувати! А ти бачив спорядження тих федералів?

— Так завжди було, — зітхнув я. — Фортуна ніколи нас не любила.

— Ми більше не беремо участі в цій війні. Вибач, Ілаю.

— Це не вихід…

— Не мине й року, як ваш уряд розвалиться. Ви, п’ятеро білих…

— Тепер — уже троє.

— Троє… Мені шкода, що двоє з вас загинули. Та після закінчення війни ви, троє білих, зможете робити все, що вам заманеться. А я разом зі своєю родиною сидітиму в жалюгідній резервації, розплачуючись за те, що бився на боці переможених. І моїх воїнів спіткає така сама доля. А нині вони, щойно поховавши своїх братів, найпевніше, вирішать повбивати вас трьох. Адже ви, по-перше, підставили їх під приціл отієї страшної зброї, не потрудившись повідомити про її існування. І по-друге: якщо білі крадуть щось одне в одного — це звична річ, якщо ж індіанці вкрали щось у білих — то вже зовсім інше. Розумієш? Білі не пробачать індіанцям, які вкрали в них золото. А воно нам, як не крути, конче потрібне.

Я промовчав.

— Для нас це була визначна перемога, Ілаю. Але й остання, адже надалі почнуться лише поразки. Тобі зараз варто, швиденько спустившись із цієї гори, накивати п’ятами.

— Але ж ти їхній вождь!

— Ми, на відміну від вас, дотримуємося демократії. Кожен черокі — вільна людина, і мої слова для них — лише порада, та не закон… Я кажу тобі все це, бо ти — найкращий з усіх білих людей, яких я тільки-но знав. І те, що ти залишився живим, для мене величезна радість.

— Для мене — теж.

Індіанець не зважав на мої слова.

— Тобі краще буде їхати без зупинок щонайменше кілька днів, — додав він, поплескавши мене по плечу.

Я розвернувся, щоб піти, але він, пакуючи мішечки із золотим піском у торбу із сиром’ятної шкіри, жестом зупинив мене, а тоді мовив: