— Так чи інакше, повзуть вони надто повільно, щоб до заходу сонця подолати отой брід. Їм уже нічого не зостається, як стати табором на отому широкому уступі.
Ми й далі стежили за ними. Ось вони доїхали до того місця, де починався важкий підйом; ті, які сиділи у фургонах, зіскочили на землю. Я знав, що тут — золотоносні місця, і тому їхній вантаж може виявитися… хоча насправді — чим завгодно. Але Швидкий Шершень хвилювався дедалі більше.
— Сподіваюся, — мовив я, — що ми не відіб’ємо в них усього-на-всього купу каміння чи ще чогось такого.
— От чим-чим, а грандіозною дулею з маком мене здивувати важко, — відказав Шершень. — Я від життя завжди тільки це й отримував.
Він прикликав до себе кількох індіанців, щоб порадитися. А тоді спитав мене:
— Що це за гармата в них?
— Можливо, гірська гаубиця.
— То вони так бояться грабіжників, що тягають із собою гармату з картеччю?
— Вона їм не вельми допоможе, тому що вистрелити з неї можна лише один раз. Та й ризик повбивати цим пострілом своїх людей дуже великий.
— Дивно все це… — протяг він.
Табором вони стали саме там, де ми й думали — у мальовничій місцині з прохолодним струмком, високою травою, дивовижними квітами й такими самими барвистими метеликами. А ми сиділи серед пилюки й каміння, спостерігаючи, як вони милуються чудовим краєвидом (звідти-бо можна було споглядати гористу місцевість у радіусі близько ста миль), неквапно напинають свої намети й стріляють із рушниць «Шарп» в овець, які пасуться на високій горі просто над ними. Після чергового влучного пострілу ще одна вівця — майбутня вечеря для федералів — білою грудочкою, наче сніжка, стрімко скочувалася донизу.
НБП не надто схвалювали ідею Шершня. Ми вчотирьох — Шоволтера з нами не було, бо він спускався донизу разом з індіанцями — залягли за скелями, час від часу передаючи одне одному польового бінокля.
— Теж мені, «геніальний план»! — пробурчав Фіск. — Печений дідько за вареного не кращий. А може, і гірший.
— Принаймні, — мовив я, — цього хочуть черокі, а ще — Джеф Девіс. Тож треба спробувати.
— Ви тільки-но послухайте цього задираку! Легендарний герой вирискався!
— Нехай наш полковник не гнівається на мене, скромного солдата, — обізвався Шоу, — але його позиція втратила свою актуальність близько чотирьох років тому.
Я передав бінокля Фіску. Він був найстаршим із-поміж нас п’ятьох; усі ми знали, що в Реф’юджіо на нього чекають численні родичі.
— Ідіотський план, — повторив він, відповзаючи назад.
— Ти куди?
— Бодай листа своїм напишу!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 236. Приємного читання.
TextBook