Розділ «Філіпп Майєр Син»

Вона повертається до мене спиною.

Намагаюся обійняти — пручається.

— Усе гаразд.

— Гадаю, що ні, — белькочу я.

— Зі мною все буде гаразд, — зітхає вона, звертаючись скоріше до самої себе, ніж до мене.

Коли вона заснула, я взяв пляшку віскі, вийшов із будинку й став продиратися крізь густі зарості чапаралю: хотів-бо сходити до Собачої Гори. Вона, хоча й найвища в цій місцині, та все-таки є радше високим пагорбом, аніж горою. На її вершині думає свою віковічну думу старезний камінь, за формою дуже схожий на велетенське крісло (форми цієї, певно, надали йому давні люди). І я, зручненько влаштувавшись на ньому, поглянув донизу, на свій будинок, розташований на відстані близько однієї милі звідси. Якби не кілька вогників, що там світилися, довкола панувала б цілковита темрява.

Просидівши в теплому «кріслі» досить тривалий час, я раптом замислився про те, скільки ж людей до мене отак сиділо на цьому камені, споглядаючи землю навколо. Скільки поколінь з’явилося й щезло за ці щонайменше десять тисяч років? А що було до того, як тут стали жити люди? Вода й небо… А глибоко під землею тут лежать рештки живих істот, що вже стали каменем.

Я подумав про Фінеаса, який завжди відчував до мене лише жалість, бо я народився не таким, як він — людиною-машиною, яка весь свій час проводить у чотирьох стінах, копирсаючись у клаптиках паперу. Коли тут дозрівають плоди магонії, мій брат сидить у своєму кабінеті, не здогадуючись про те, як чудово пахнуть ці ягоди. Коли тут зацвітають перші анемони, він думає про банківські рахунки, а не про те, як це важливо — устигнути побачити, як розпускаються пуп’янки прегарних квітів. Що ж до полковника: так, він усе помічає. Але це спостережливість хижака, який добре бачить, що йому до снаги знищити.

Уранці припхалася Саллі. Увічливо поцілувала мене в щоку, а тоді — обернулася до Марії.

— Рада вас бачити знову, сусідко, — захихотіла моя дружина після слів привітання. — І куди тільки не заводить людей ця спека!

Вона розпорядилася, щоб її речі занесли до однієї з гостьових спалень.

А я, як на гріх, повинен був провести цілісінький день у компанії Саллівана й наших робітників, яких ми нещодавно найняли для спорудження нових огорож.

Сказав Саллівану, щоб їхав без мене. Але Марія мовила:

— Усе буде гаразд, Пітере. Ми з твоєю дружиною колись та й мусимо поговорити наодинці. Якщо це повинно статися сьогодні, нехай так. Навіщо зволікати?

Після кількох годин роз’яснень новим робітникам, де вони мають ставити огорожі, я відчув, що більше не можу — тривожне відчуття так заволоділо мною, що аж руки затремтіли. Тож я сказав Саллівану, що повинен іти.

Що це за автомобіль стоїть на нашій під’їзній доріжці? Та це ж… «Пірс-Ерров» Фінеаса! Мене вмить неначе громом ударило. Брат сидів, чекаючи на мене, у вітальні, разом із ним були полковник і Саллі.

Прожогом промчавши повз них, я кинувся шукати Марію: зазирав у кожну спальню, гукаючи її на ім’я; перевірив кухню та бібліотеку; навіть повідчиняв дверцята всіх шаф… У своїй спальні натрапив на Консуелу, яка, міцно стуливши зуби, стягувала простирадло з ліжка; повернувшись до вітальні, я побачив, що ці троє досі чекають на мене.

— Марія просто вирішила повернутися до своїх родичів, — мовила Саллі.

— Яких родичів? — гарикнув я у відповідь. — У неї вже нікого немає, тільки я!

— Напевно, ти помиляєшся.