Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Щойно дізнаюся, — просичав я, перевівши погляд із Саллі на батька, — що хтось із вас її скривдив, повбиваю!

Вони перезирнулися; у їхніх очах промайнула насмішка. Якби я лишень мав при собі пістолета, їхні мертві тіла валялися б на підлозі вже наступної миті. Усе навкруги наче попливло кудись, тонучи в криваво-червоному тумані… Пам’ятаю, як, вихопивши з кишені ножа, рвонувся до Саллі зі словами:

— Я переріжу твою паскудну горлянку!

Спершу вона глузливо посміхалася, та коли я підскочив упритул — зблідла, мов крейда.

— А ти? — направив я ножа на свого брата. — Ти ж про все це знав, хіба ні?

— Піте, — відказав Фінеас, — ми запропонували Марії десять тисяч доларів, щоб вона повернулася до Торреона, де живе її кузен. І вона погодилася…

— Який кузен? Його ж давно вбили!

— Отже, там живе ще хтось із її родичів.

— Де вона зараз?

— В автомобілі.

— Синку, — обізвався полковник, — зрозумій — так буде найкраще для всіх.

Я побіг нагору, до свого кабінету. Зарядив пістолета. Спускаючись сходами, раптом угледів привида, який стояв, спираючись на поруччя, і чекав на мене. Сонце світило просто йому в обличчя, і я, завмерши на місці, довго розглядав його. Він був спочатку дуже схожим на мого батька, потім — на мене самого, а тоді — знову став змінюватися.

Повернувшись до кабінету, я поклав зброю до шухляди стола.

Розпорядився, щоб підготували моє авто до подорожі. Десь за годину вирушаю до Торреона.

Розділ 52

Ілай Мак-Каллоу

Федерали переслідували нас протягом усієї зими, тож до Різдва спромоглася дожити лише половина батальйону. На той час ми чудово розуміли, що тут, у Канзасі, нас усіх рано чи пізно теж перевішають чи перестріляють. І тому Швидкий Шершень та інші черокі вирішили тікати на захід — до Скелястих Гір. П’ятеро НБП — Буск, Шоволтер, Фіск, Шоу та я — вирішили приєднатися до них. Останньою новиною про перебіг війни, яку ми чули, була звістка про те, що Шерман захопив Джорджію; якщо десь поблизу й залишалися інші загони конфедератів, вони більше нам не траплялися.

Черокі здобули кілька скальпів індіанців із племені юта, однак це були, власне, усі наші перемоги — федералів-бо ми намагалися уникати: табором ставали тільки на височині й узагалі ховалися, мов зграя розбійників, від будь-чийого цікавого погляду. Так тривало, допоки в Байю-Саладо ми не вгледіли невеличкий полк федералів. Якби їх було більше, ми б, як звичайно, рвонули за найближчий гірський гребінь. Але тут було лише кількасот людей — це при тому, що їхали вони двома десятками (чи навіть більше) фургонів. І кожен із них волік по вісім здоровенних мулів, на чому й наголосив Швидкий Шершень.

— Вони везуть щось дуже важке, — повторив він, коли ми сховалися за скелями, щоб спостерігати за супротивником.

Я промовчав, оскільки мені добре було відомо, що вони везуть. Але я так само добре знав: доки Шершень сам у цьому не впевниться, говорити дарма. Цей індіанець, віком близько п’ятдесяти років, змусив усіх інших черокі звати його полковником (тому, власне, і мене вони величали так само). Скільки я його знав, він завжди ходив у мундирі з візерунком у вигляді дубових листків, навіть якщо температура повітря сягала ста градусів за Фаренгейтом.