Розділ «Філіпп Майєр Син»

Вершники-черокі перейшли до наступу: перша спроба, тоді — друга; постріли з гармати все не змовкали; ми з Фіском і Шоу скарлючилися в колючих кущах на краю лощини. Федерали, яким удалося вижити, перебували вище — просто над протилежним краєм улоговини. А ті, кому не пощастило, лежали мертві чи корчилися в передсмертних судомах серед численних повалених наметів.

Нарешті бахкання стихло — федерали заходилися перев’язувати свої рани. Місяць світив яскраво, і Фіск зумів застрелити одного з них — того, який стояв поряд із гарматою. А потім — затріщали, ламаючись, гілки над нашими головами.

— У Леона влучили… — пробелькотів свої останні слова Шоу.

Звісно ж, федерали вгледіли спалах, коли стріляв Фіск; давши в нашому напрямку залп із двох чи трьох десятків пострілів, вони відплатили нам сповна. Обличчя Шоу було все в крові; дотягнувшись до Фіска, я намацав щось липке. Один із черокі вибрався з укриття, утім, федерали одразу ж застрелили його. Коли вони знову стали стріляти в моєму напрямку, я вже встиг переміститися за єдиний у цій улоговині камінь, завбільшки як лучок сідла. Кулі відскакували від нього; одна все-таки влучила мені в руку; подряпане колючками обличчя боліло дедалі сильніше. Федерали вже стріляли по кущах, котрі бодай якось прикривали мою голову. Зрозумівши, що цього разу мені вже точно не пощастить, я спробував згадати Пісню Смерті. Однак вона вже вивітрилася з моєї пам’яті.

Та ось гармата знову замовкла. Безуспішно намагаючись знайти щось на кшталт барикади, наприклад, мертвого коня чи кам’яну брилу, я почув, як Швидкий Шершень щось викрикує. Відтак помітив фургон, що перекинувся (він був надто далеко від мене), а за ним — одного з черокі, який стріляв із лука майже точно вгору. І — почалося знову: від безлічі стріл, випущених індіанцями, повітря над гарматою аж задрижало-заколихалося, немовби від жару (таке буває, якщо розпалити дуже велике багаття). З темряви почулися передсмертні зойки федералів; останнім загинув той, який стріляв із гармати.

Черокі пройшлися поваленим табором, добиваючи поранених прикладами рушниць; десь удалині прозвучав поодинокий постріл.

Перев’язавши свою прострелену руку, я знайшов Буска й Шоволтера; ми попрямували до гармати. Земля навколо неї була обтикана сотнями стріл. Черокі цілилися, грубо кажучи, угору, і тому стріли стирчали переважно з голів і плечей убитих федералів: падали-бо на них зверху.

Раптом одне з тіл, що валялися на землі абияк, засмикалося. Наступної миті з-під нього виповз хтось у цивільному одязі, живий і неушкоджений.

— Здаюся! — піднявши руки, заволав він. — Ви… бандити?

— Ми конфедерати, — відказав я.

Він, обвівши нас трьох отетерілим поглядом, промимрив:

— Я цивільна особа. Торговий представник.

— Хто-хто? — перепитав Буск.

— Я представляю компанію «Ґатлінг». Ми не зобов'язані постачати зброю армії, але вирішили запропонувати їм кілька зразків кулеметів нашого виробництва, бо в нас… у нас нічого не вийшло з вашим урядом, от що.

Доки він базікав, до нас стали підходити черокі, які вижили.

— Як працює ця зброя? — поцікавився Буск.

— Та дуже просто: звичайні паперові набої запечатуються ось у такі сталеві трубки, — він підібрав один із сотень (чи тисяч) металевих циліндриків, що валялися тут скрізь. — Заряджається кулемет через магазин, розташований зверху — ось, бачите? І…

— Хто це? — спитав Швидкий Шершень, який саме протиснувся крізь натовп індіанців і став поряд зі мною. — Дезертир?

— Та ні, він працює на компанію, що виготовляє таку зброю. Словом, торговець.

Шершень, подумавши трошки, сказав щось мовою черокі до своїх воїнів; шестеро чи восьмеро індіанців одразу ж кинулися на торгового представника з ножами. Тож за якусь мить він уже лежав мертвий.