Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Пусте, ми змусимо це місце погарнішати, — весело всміхається вона, притуляючись головою до мого плеча.

Шукаємо таверну (або готель — це вже вкотре каже мені Марія). Під’їхавши до плаза де торос, бачимо кількох п’яних багатіїв-американців, які чіпляються до дівчат-мексиканок. Один із них помічає Марію й каже щось своїм друзям, витріщаючись на неї. Я гальмую, щоб вийти з авто й сказати їм усе, що про них думаю. Але Марія пропонує не звертати на них уваги, тож я знову тисну на газ. Ми ще раз об’їжджаємо, не поспішаючи, усе місто. Біля «Альма Латина» знемагає від нудьги тріо мар’ячі; замість таверн ми чомусь щоразу наштовхуємося на конгалес. Урешті-решт, виїжджаємо за місто, щоб улаштуватися десь біля річки.

Коли будинки Нуево-Ларедо зникають із наших очей, ми підшукуємо мальовничу місцинку й зупиняємося там. Із верхівки невеличкого пагорба розгортається чудовий краєвид на савану. Від сонця нас захищає старий гіллястий дуб; густа, м’якенька травичка неначе запрошує нас полежати.

Ми, розстеливши під деревом плед, зручно вмощуємося. Під нами — земля, що простягається на милі й милі навколо; над нами — безмежна блакить неба.

— Як гадаєш, що б ми побачили тут, якби раптом перенеслися в найдавніші часи? — порушує мовчанку Марія. — Мені уявляється висока-висока трава й незліченні табуни мустангів…

— Але ж мустанги з’явилися тут лише кілька століть тому.

— Я чомусь не хочу про це пам’ятати.

— Кого б ми тут побачили, то це бізонів.

— Та ну їх, тих бізонів! Що в них узагалі є гарного? Нічогісінько.

Я лишень знизую плечима.

— Але вони чомусь тобі подобаються. Гаразд, я уявлятиму їх замість коней — незважаючи на те, що вони волохаті, смердючі, незграбні та ще й рогаті.

— Вони завжди жили на цій землі.

— А мені уявляється, що дикі коні — теж. Якщо це не так, то і я тут не жила. А якщо мене тут ніколи не було, то й тебе теж… І чому у твоїй уяві живуть лише бізони та зажурені індіанці?

— Вони недовго там проживуть, оскільки з’явиться стрункий красень-іспанець верхи на чистокровному скакуні й перестріляє їх усіх.

— Як на мене, ти маєш рацію. Я просто лицемірка.

Ніжно цілую її в шию.

— Мій тато казав, що не всі мустанги тут вимерли, — веде далі Марія. — Він часто помічав на наших землях сліди непідкованих коней.

— Цілком імовірно.

— Колись я так мріяла побачити їх!

Пригадую всіх мустангів, яких ми колись перестріляли. Але Педро теж таке робив, як і решта.