Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Нічогісінько.

Він явно мені не повірив, та не сказав цього вголос. Ми поїхали на північ, щосили поганяючи коней: може, вдасться бодай іздаля помітити індіанців до того, як зайде сонце? Але ж ні! Як мені добре було видно, ми поволі відхилялися від сліду Ескуте та його воїнів, незабаром уже їдучи зовсім не в тому напрямку.

Капітан після того випадку більше не довіряв мені. Але це не мало значення, бо прожив він після цього якихось два місяці: приїхавши до своєї оселі в Остіні, побачив, що його дружина розважається з якимсь маркітантом (вона-бо думала, що її чоловік повернеться значно пізніше). Пістолет капітана дав осічку, і маркітант зарізав його.

Після поховання ми всім гуртом, заявившись до в’язниці, сказали, що самі подбаємо про маркітанта. Шериф лишень вручив нам ключі від камери.

— Дайте мені спокій! — промимрив убивця. — Нехай мене шериф повісить, і все!

Коли ми вивели його на вулицю, він щось белькотів про свої «геройські подвиги» у битві за Мієр. Але ми відповіли, що то було давно й неправда і йому доведеться таки відповісти за свій злочин.

Відійшовши на кілька кварталів від в’язниці, ми роздягли маркітанта до останньої нитки й відрізали все його «багатство». А тоді обв’язали мотузкою й заходилися тягати туди-сюди по Конґрес-Авеню. Коли ми його вішали, він навіть не вимахував ногами. Я хотів іще зняти з нього скальп, але інші рейнджери сказали, що злочинець уже своє отримав, і беззмістовно щось іще з ним робити. У найближчій таверні ми замовили випивку й узялися вибирати нового капітана. Урешті-решт хлопці обрали головним не лейтенанта Мак-Клеллана, а мене. Коли ж усі понапивалися донесхочу, я вислизнув із таверни й таки здобув те, що хотів. Цей виродок справді заслужив на те, щоби з нього зняли скальп: адже наш капітан був, на мою думку, дуже хорошою людиною.

Я вже не сумнівався стосовно того, кому зберігати вірність (виняток становили хіба що Ескуте й Неекару): як один із рейнджерів я ставив їхні життя вище за своє. Так-бо вчив мене Тошавей: люби інших більше за власне тіло, інакше дуже скоро загинеш. Ізсередини чи ззовні — це неважливо, але обов'язково будеш знищений. Ти можеш по-звірячому вбивати людей і грабувати їх, але якщо робиш це для того, щоб захистити своїх рідних і друзів, усе гаразд. І справді, ніхто й ніколи не зустрічав команча зі скляними очима. Усі свої звірства вони чинили винятково для того, аби зберегти життя тих, кого любили. Тільки білі бояться воювати, адже їх примушують це робити. Вони б'ються далеко від своєї домівки — за людей, яких навіть не знають. Про завоювання Заходу побутує міф, нібито це робили самотні люди; а правда — абсолютно в протилежному. Якщо ти самотній — отже, слабкодухий. І всі інші сприймають тебе саме так — лишень підозріло поглядають кривим оком у твій бік. Якщо поряд із тобою немає нікого, хто міг би тебе захистити, довго не проживеш. І мало яка людина — стосується це як білих, так і червоношкірих — не поділиться їжею з мандрівником, який, не ховаючи намірів, підійде пізно ввечері до її вогнища.

Час ішов, і до рейнджерів приєднувалися нові хлопці — замість тих, які загинули чи вирішили змінити рід занять. А для мене все залишалося так, як і було; і я став думати, що моє життя вже ніколи не зміниться. Капітаном мене обирали не в кожному поході, проте й ніколи не відмовляли, коли я записувався в той чи інший загін. Я брав шефство над новачками (незалежно від того, молодші вони були за мене чи старші). Скількох рейнджерів я поховав і скільком тиснув руки, коли вони розходилися хто куди після чергового походу, — навіть і не пам’ятаю. Готуючись до наступного виїзду, я віддавав свої зброю та кінське спорядження на ремонт, купував собі новий одяг, а земельний ваучер обмінював на нового коня, випивку чи ще щось корисне.

Позбувшись шестимісячної бороди, я дізнавався, коли буде найближчий похід, і вносив своє ім’я до списку.

Розділ 44

Дж. Е. Мак-Каллоу

Темрява. Шум… Схоже на воду. На те, як перекочуються великі, важкі хвилі. Де це вона?

Ось до неї доносяться голоси — двоє людей сперечаються. Жіночий каже: «Дівчинка. Цього разу неодмінно буде дівчинка». Чоловічий відповідає: «Гаразд, люба моя».

«Та це ж… мій тато!» — усвідомлює раптом вона.

Поворухнутися — не вдається. Лунають гучні, мов барабанний дріб, удари серця. Потужний ритм дихання… А ось — задзвеніли дитячі голосочки.

«Братики мої!» — тільки й устигла вона подумати.

І знову — не зрозуміло, куди це її перенесло. Хтось розмовляє іспанською, а хтось — іще якоюсь незнайомою їй мовою, але… чи такою вже незнайомою? Її проймає пекучий біль. Вона усвідомлює, що лежить у високій траві й сонце світить просто їй у вічі. Ось над нею нахиляється чорнобородий воїн у сяючому шоломі. Вагається кілька секунд, а тоді — устромляє в неї щось гостре. Боляче… Ще удар. Цього разу — смертельний. Воїн і сонце перетворюються на чорні цяточки…

Вона розплющила очі й знову побачила велику кімнату.

«То я… жила перед тим, як народитися в цьому житті!»