Розділ «Філіпп Майєр Син»

Від такої думки на душі стало так легко! Це ж не кінець, а лише початок чогось нового. Виявляється, вона весь цей час, усе це життя прожила наче з полудою на очах.

Але потім виникла інша думка: що як це просто вигадка? Витвір її уяви, та й годі. Вона вигадує історії, які нічим не закінчуються. Ось кімната кудись зникає. Велетенська хмара пилу… ні, це скупчення зірок! Та вона ще не хоче туди — нехай і далі прокручуються в її уяві ті нескінченні спогади-вигадки.

Пікап іще здавався їй ледь помітною цяточкою, а вона вже збагнула: біда! Надто швидко їхала ця машина, рискаючи на поворотах (наче водій забув, що під колесами — ґрунт, а не бетон) і здіймаючи хмари пилюки… Когось поранено!

«Боже! Тільки не Генк!»

Це було скоріше відчуття, ніж думка. Джинні стояла у вітальні й спостерігала за авто, точніше, за хмарою пилюки, що наближалася до будинку.

«Якщо біда не з Генком, то я ніколи-ніколи не пропускатиму церковних служб!»

Однак на споді душі вона знала, що це пустопорожній пафос. Клятва, не варта й дірки від бублика… Годувати обіцянками Бога — як безглуздо! А все ж таки — сталася біда, і вона чітко це відчувала.

— Це Джинні Мак-Каллоу! — прокричала вона в слухавку, почувши голос лікаря. — Приїжджайте до мене додому! Когось із наших людей поранено! Напевно, з мисливської рушниці…

Вона вийшла на терасу. Один із робітників, помітивши авто, сів на коня й чимдуж поскакав до воріт. Ось він зліз на землю й відчинив їх — якраз вчасно. Машина понеслася далі, а Джинні раптом відчула, як її обсипає снігом. На думку спала якась маячня: авто взагалі не треба було пропускати у ворота; вона зараз кинеться до будинку, підніметься сходами на другий поверх та зачиниться у своїй кімнаті.

Джинні підбігла до пікапа, що зупинився неподалік тераси. У кабіні сиділи Генк і один із їхніх страхових агентів. Якою ж дурепою вона була!

«Слава Богу, слава Богу!» — подумки повторювала вона, радісно всміхаючись.

Та ось ці два чоловіки вистрибнули з кабіни, навіть не глянувши на неї. І тут жінку наче громом ударило: то був не Генк!

Він лежав у кузові — блідий, із заплющеними очима. Сорочка — просякнута кров’ю (на всій поверхні машини було повно темно-червоних відбитків рук). Поряд із ним сидів іще один чоловік, який, обіймаючи його, заливався слізьми.

«Усе гаразд, — подумки заспокоювала себе Джинні. — З нього витекло значно менше крові, ніж лишилося всередині».

Вона залізла в кузов, де абияк валялися вбиті куріпки. Той чоловік усе ніяк не хотів випускати Генка зі своїх обіймів.

— Любий! — покликала вона. — Любий, ти чуєш мене?

Очі Генка так і залишалися заплющеними. Під безупинні голосіння його супутників Джинні нахилилася й прошепотіла йому в самісіньке вухо:

— Генку, це я! Ну ж бо, подивися на мене…

Він почув її; спромігся навіть розплющити очі. Уста його заворушилися, та раптом — застигли. І погляд — теж…

Мисливський собака Генка не встиг попрощатися з ним — спізнився на якісь кілька секунд (він біг за авто і, звісно ж, відстав). Пойнтер стрибнув у кузов і оглушливо загавкав, став лизати Генкове обличчя й тягнути його зубами за сорочку. Усе було марно: його господар уже не міг прокинутися. Утім, собаці не поясниш цього й жодними вмовляннями не змусиш дати мерцю спокій.