Ми з Марією протягом останніх кількох днів живемо лише нашими почуттями. Першої ночі після повернення з П’єдрас-Неґрас я тихцем вислизнув із її кімнати, проте вже через годину — повернувся. Відтоді ми не розлучалися більше ніж на кілька хвилин.
Прокидаюся цього ранку разом із сонцем — в обіймах Марії. Лежу, слухаючи, як вона дихає. І вбираю в себе аромат її волосся й шкіри… допоки не засинаю. А потім — прокидаюся, щоб знову милуватися нею. Її осявають лагідні промені вранішнього сонця; моя душа сповнюється безмежної, спокійної радості від того, що моя кохана — ось тут, біля мене.
До речі, я ж не бачив тіні Педро, яка зазвичай переслідувала мене скрізь, ось уже кілька днів! Більше того, мені за цей час жодного разу не згадалося його понівечене кулями обличчя (і безмовний крик Ани — теж). А що як навмисне викликати цю картину в уяві? Збочення, звичайно, але спробую… Ні, не виходить ні-чо-гі-сінь-ко!
Я завжди знав, що не є людиною, яку обожнюють інші. Те, що ховається в глибинах моєї душі, для них — невидиме; варто їм лишень поглянути на мене — і вони впевнюються в тому, що до моєї думки не варто прислухатися. Єдине, у чому мені, як усі вважають, пощастило, це моя приналежність до славетної родини Мак-Каллоу. Інакше-бо я став би не ким іншим, як жалюгідним нотаріусом, який животів би в убогій кімнатці, наповненій смердючим міським повітрям.
А що як Марія одного «чудового» ранку прокинеться й погляне на мене такими самими холодними очима, як і всі інші? Що як її кохання виявиться швидкоплинним, несправжнім? Я заспокоюю себе думкою про те, що нині — усе зовсім інакше. Ми дивимося одне одному в очі щиро й відкрито, мов малі діти. Щоразу, як обертаюся до неї спиною, відчуваю на собі її погляд; коли прокидаюся вранці — бачу, що вона, спираючись на лікоть, милується мною. Ми хміліємо без вина, відчуваючи близькість наших тіл. Мого так званого нездужання (я вважав його віковою особливістю, а Саллі — черговою ознакою моєї чоловічої неповноцінності) — наче й узагалі не було. Навпаки, моє тіло перебуває в полоні невичерпного бажання поєднатися з Марією (лише думка); ми стаємо єдиним цілим, а потім — так і засинаємо, не роз’єднуючи наших тіл.
Сьогодні вранці вона прочитала мені уривок із Пісні над піснями, а я їй — другий із листів Елоїзи й Абеляра. Коли ми разом, здається, що саме наше існування очищує світ від усілякої нечисті. Проте зараз, коли я сиджу й пишу ці рядки наодинці, мені не дає спокою думка про те, що над нами, двома закоханими, нависла темна хмара. Виходить-бо, що Марія не рівня мені через те лише, що не має, як я, грошей і влади. Усе, що вона має, це свободу вибору: піти геть чи залишитися тут. І на цьому її свобода закінчується: іти ж бо їй нікуди.
— Куди ти ходив? — запитує вона, коли я повертаюся.
— До свого кабінету.
— Тебе так довго не було!
— Я більше ніколи такого не робитиму.
— А ти… про мене теж пишеш?
— Тепер майже всі мої записи — саме про тебе. А як же інакше?
— А «тепер» — це відколи?
— Відтоді, коли ти прийшла сюди.
— Але ж тоді ти був засмучений. Може, краще буде просто спалити ті сторінки?
— Я був просто спантеличений…
— Мені геть не дає спокою та історія про твого батька й убитих людей…
Я мовчу, бо не одразу розумію, що вона має на увазі. Адже під таке визначення підходить будь-яка історія, пов’язана з моїм батьком.
— …і я теж хочу дещо розповісти тобі. Принеси, будь ласка, свої записи.
— Я маю надзвичайну пам’ять.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 207. Приємного читання.