Розділ «Філіпп Майєр Син»

Поїхали геть під час або після сутичок: родини Альберто Ґомеса та Клаудіо Лопеса, а також — Ханеро, Сапіноси, Урракаси, Хіменеси, Ромеро, Рейя, Вера-Круси, Дельґадоси й Уррабаси; Домінґо Лопес (не родич Клаудіо), Антоніо Ґузман (не родич Едуардо, якого вбили), Вера Флорес.

— Є, мабуть, й інші, про яких я не чув, — додав я наостанок.

— Я вражена вже тим, що ти все це записав.

— Це ще не все.

І я прочитав їй також імена тих, які поїхали на заробітки до Детройта: родини Адори Ортіса, Рікардо Ґомеса, Ґілберто Ґузмана та Фредді Раміреса, а ще Варґаси, Мендеси, Еррера (це ті, які прийняли до себе двох доньок Розаріо Сото) і Рівера.

— Ви тепер володієте всіма нашими землями? — спитала Марія. — Чи, може, розділили їх із Рейнолдсами й Мідкіффами?

— Ні, ми забрали їх усі — хіба що продали кілька ділянок фермерам із Півночі.

Хоча це, начебто, була й правда, та одночасно — брехня. І я пошкодував, що сказав це.

— За несплату податків?

— Кажуть, що твій батько мав борги.

— Козі зрозуміло, що це брехня.

Я лишень відвернувся й витріщився у вікно.

— Як же багато в мені злості! — мовила вона. — Інколи я взагалі дивуюся, що досі не задихнулася від її тиску.

Ось уже десять днів Марія прожила в моєму будинку. Якщо вірити Консуелі, коли я не вдома, вона блукає численними коридорами й кімнатами чи сидить на терасі й дивиться в той бік, де колись жила її родина. А ще грає на піаніно, яке належало моїй матері. Коли я повертаюся з пасовиськ, вона зазвичай займається саме цим, адже знає, що мені подобається слухати музику.

Після вечері вона переважно йде до бібліотеки, і я теж. Ми з нею, виявляється, віддаємо перевагу одним і тим самим місцям у будинку: бібліотеці, вітальні й західній частині тераси. Мабуть, це тому, що звідти, по-перше, далеко видно, а по-друге, добре чути, якщо туди хтось іде.

Коли я запитую Марію про її плани на майбутнє, вона відповідає, що нічого не плануватиме, доки не почуватиметься нарешті ситою. Вигляд її, треба сказати, покращується що день: тіло потроху набирає вагу, обличчя — молодіє.

— Якщо я тобі заважатиму, одразу ж піду, — проказує вона.

Я не наважуюся сказати, що полковник уже вимагав від мене, щоб я її прогнав. Натомість запитую:

— Куди ж ти підеш?

Вона тільки знизує плечима.