Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Як живеться тепер у Мексиці? — ставлю неймовірно дурне запитання.

— Сам знаєш, як. Банди здоровенних бугаїв із пістолетами ловлять людей, наприклад, на виході з кафе чи кінотеатру, і кажуть: «Ти тепер — карансист». Чи віліст або сапатист… словом, залежно від того, хто тебе зловив. Опиратимешся — уб’ють на місці. Скажеш, що ти на іншому боці — те саме.

— Може, ти маєш друзів з університету?

— То було п’ятнадцять років тому. До того ж майже всі мої однокурсники поїхали геть, коли настали важкі часи.

— До Мічиґана?

Оце так бовкнув…

— Ти кажеш про людей не з мого кола.

Утім, вона, судячи з її погляду, не сердиться на мене.

Я мимоволі милуюся нею. Не можу відвести очей від її чудового волосся, осяяного лагідними променями вечірнього сонця; потім погляд мій спускається трохи нижче — на її шию, де блищать дрібнесенькі крапельки поту. Це ж треба — я й не зауважував раніше, що в Марії така гарна шкіра… Вона підставляє обличчя під струмінь прохолодного повітря від вентилятора, при цьому похитуючи ногою (помічаю на ній домашні капці — мабуть, знайшлися десь у будинку).

— Зі мною все буде гаразд, — каже вона. — Не варто непокоїтися.

Вирішив піти до батька, щоб докладніше обговорити з ним усе стосовно Марії. На мою радість, бурова установка нині не працює — у пияків, тобто в майстрів із буріння, закінчилося вугілля. Я вже, власне, устиг забути, що таке тиша та спокій.

Полковник сидів у затінку на терасі своєї оселі, що дуже скидається на хакале. На наш розкішний особняк цей будиночок схожий як свиня на коня. Зате розташований біля дубового гайочка, де весело дзюркотить струмок. Тут завжди на десять градусів за Фаренгейтом холодніше, ніж будь-де на нашому ранчо. Спить мій батько зазвичай в альтанці, хоча й провів до свого хакале електрику, щоб користуватися вентилятором. Він не захотів робити вбиральні в будинку, адже звик бігати до кущів. Тож я намагаюся бути пильним на території навколо його помешкання (так, мабуть, ходять сапери мінним полем).

— Оце так спека! — поскаржився він. — Нам треба було купити землю на Ллано.

У його хакале було сто градусів, тоді як у великому будинку — сто десять.

— Ми б замучилися розгрібати сніг, — відповів я.

— Хіба той, хто має сім’ю, може робити що захоче? — батько махнув рукою. — От, наприклад, Ґуднайт — живе сам, зате може будь-якої миті послати все до дідька лисого й гайнути туди, куди заманеться. Він аж у Пало-Дуро поїхав жити, тільки-но команчів там не стало.

— Чарлз Ґуднайт, узагалі, має родину. Принаймні дружину точно.

Полковник лишень витріщився на мене.

— Її звуть Моллі, — додав я.

— Ти ба! Він при мені жодного разу про неї не згадував… Я тобі ось що хотів сказати: за кілька тижнів сюди приїде мій давній приятель — негр на прізвисько Сніжка. Він залишиться в нас пожити на якийсь час.