Розділ «Філіпп Майєр Син»

Я зміг лише розвести руками.

— Ну, я й подумала, що ви від добавки не відмовитеся, — додала вона.

Ні, про Марію не можна говорити ні з ким, навіть із Консуелою. Бо я вже знаю, що вона скаже (та й не тільки вона — будь-хто). Мені треба якнайшвидше потурбуватися про те, щоб Марія пішла геть. Для її ж власного добра…

Після десятихвилинних пошуків я знайшов її в бібліотеці. Це справді найкраща кімната в усьому будинку: там прохолодно, бо майже всі вікна виходять на північ; за вікнами — досить мальовничий краєвид (через те що в тому місці з-під землі б’ють невеличкі джерельця, напуваючи траву й дерева).

— Що сталося? — запитала Марія.

Я тільки нервово повів плечима.

— Ти ж ходив до свого батька, чи не так? Я бачила, як ти йшов у напрямку його хакале, а потім — назад.

І знову я не спромігся нічого сказати.

— Та я й так здогадуюся про все, — заговорила вона. — Консуела натякала мені…

— А… хіба твій батько не мав банківського рахунку?

— Мав, звичайно. Я змогла зняти звідти невеличку суму, і на ці кошти жила протягом останнього часу.

— То в тебе справді нічого не залишилося?

— Не хвилюйся через мене.

— Він уже «хвилюється», — невесело зітхаю я, маючи на увазі полковника.

— Земля перетворює людей на чудовиськ…

— Це не через землю.

— Ні-ні, саме через неї. Розумієш, мій двоюрідний дід був таким самим, як твій батько. Люди завжди були для нього не чим іншим як перешкодами — на кшталт посухи чи неслухняної корови. Він жив за єдиним принципом: «Якщо ти станеш у мене на шляху, я вирву серце з твоїх грудей раніше, ніж устигну щось подумати чи сказати». Якби його сини вижили! Мої батьки були нетутешні: тато навчався на другому курсі університету, коли не стало його дядька. Однак… він, тобто мій батько, був романтиком.

Із цими словами Марія безпорадно знизує плечима.

— Дон Педро був хорошою людиною, — кажу я.

— Він був сповнений марнославства. Йому страшенно подобалося бути ідальго й торочити, яке це благословення для всіх нас — жити на цій землі. Та насправді для нас це було прокляттям — лише він один був щасливий від того, що земля його дядька дісталася саме йому. Тато був так засліплений цим, що не бачив загрози для свого життя. І не хотів розуміти, що настане день, коли сусіди повбивають усіх нас. Інакше ми давно б уже поїхали геть…