— Вона захоплюється вашою хоробрістю й силою духу, повірте мені. Але нещодавно сталося так, що один із наших негрів натрапив на дивні речі, дуже схожі на людські скальпи. Звісно ж, він розповів про це моїй дружині.
— Негри копирсалися в моїх речах?
— Що вдієш, вони від природи аж надто цікаві. Вибачте їм.
— Де зараз ці скальпи?
— Сховані на горищі, що над стайнею. Ви не хвилюйтеся, адже я сказав неграм, що відшмагаю їх, якщо бодай одна річ звідти зникне.
— Гадаю, мені треба вирушити до Бастропа вже сьогодні.
— Ну, навіщо так поспішати? Можна й трохи пізніше.
Я спакував свої речі, а тоді сказав неграм, щоб вони повернули мої скальпи та безоарового каменя.
Суддю я знайшов у його кабінеті. На знак подяки я подарував йому свого індіанського ножа в піхвах, оздоблених різнокольоровими намистинками. Замість цього ножа я роздобув собі нового — навіть кращого (можливо, він колись належав самому Джимові Бові). Узагалі, я міг би подарувати судді того ножа замість свого, але оскільки «позичив» його в одного з наших сусідів, який тримав його під склом, наче музейний експонат, то вирішив, що містерові Блеку зайві проблеми не потрібні. Що ж до мого індіанського ножа — суддя запитав:
— Ти знімав ним скальпи?
— Та… було таке, — протяг я.
Він лише уважно поглянув на мене, мовляв, кажи конкретніше.
— Знімав, але тільки в індіанців і мексиканців, — збрехав я.
Суддя помилувався подарунком.
— Замовлю для нього спеціальну вітрину, — мовив він.
— Як скажете.
— Я пишаюся знайомством із тобою, мій юний друже. Ти багато чого досягнеш у житті, якщо, звісно, тебе до того не повісять. Сподіваюся, ти розумієш, що не всі слуги закону такі ліберальні, як я. Суддя в Бастропі — неабиякий мерзотник. Власне, ми з ним — давні вороги, тож раджу тобі не казати йому про нашу з тобою дружбу.
До Бастропа я вирушив того ж вечора, попри протести судді, який казав, що мені краще було б почекати до завтрашнього ранку. Місіс Блек, як я бачив, почувалася винною, бо я від’їжджав через неї. Що ж до дітей, усі три доньки судді голосно розревілися, тільки-но зачувши, що я їду геть. Батьки ніяк не могли втішити їх — особливо старшу, яка, ридма ридаючи, накинулася на мене з поцілунками.
Але я, попри це, почувався так, ніби виходжу з в’язниці на волю. Дуже вже тісно мені було у володіннях судді: його клаптик землі в сорок акрів був для мене наче поштова марка — я ж бо звик до неозорих просторів (якщо виміряти їх акрами — вийшло б, мабуть, мільйонів із двадцять). Остін аж кишів людьми — п’ять тисяч мешканців, і щодня їхня кількість збільшувалася. Неможливо було пройтися берегом річки без того, щоб твої думки не переривалися дзеленьканням кінської збруї чи вигуками човнярів. І для всіх було очевидно, що, як-то кажуть, в однієї свині на стількох поросят молока не вистачить.
Розділ 32
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 153. Приємного читання.