Філіпп Майєр Син

Син

— Тіететі, — заговорив він, — якщо ти перейдеш до іншого племені, і в них раптом почнеться те саме, що й у нас, — поїдеш до білих. Розповіси їм, де розташоване селище, і скажеш, щоб узяли із собою гірські гаубиці. Затямив?

— Авжеж.

— Пам’ятай: це — наказ твого бойового вождя.

Я ствердно кивнув.

— Ти, напевно, повернешся до білих? — спитала мене Сітетсі.

— Що я там забув? — пробурчав я.

— А вони хворіють на таке? — мовила вона.

— Так, але вони винайшли ліки, що не дають цій заразі причепитися до людини, якщо вона ще здорова.

— Тобі теж давали ці ліки? — поцікавився Тошавей.

— Еге ж — коли я маленьким був.

— А що ти скажеш про ліки наших знахарів? — саркастично засміявся він.

Сітетсі теж засміялася, але радісно.

— Ти приведеш наших людей туди, де їм буде добре, Тіететі, — сказала вона.

— Нехай він наразі не думає про це, — мовив Тошавей, підвівши голову, щоб подивитися мені в очі. — Спершу ти, Тіететі, мусиш поховати мертвих, а тоді вже — піклуватимешся про живих. Зрозумів? Єдина твоя справа тепер — копати могили.

Наші полонені, скориставшись становищем (і нашими кіньми — теж), тікали один за одним. І ніхто з команчів не мав достатньо сили, щоб завадити їм.

Що ж до мене — я копав могили, урешті переламавши всі кістяні лопати. Тож довелося копати ратищами списів, жердинами для тіпі й усім іншим, що так-сяк годилося для цього. Минули тижні, а може й місяці, та я далі копав. Ночами панував уже лютий холод, але дні були сонячні, завдяки чому ґрунт залишався м’яким. І я далі копав; згодом до мене приєдналися команчі, які вижили; їхні бліді, утомлені обличчя були геть усі вкриті плямами, що залишилися після струпів. Дехто з них полював, підтримуючи наші сили. А дехто не робив нічогісінько, чекаючи смерті, яка мала з’єднати їх із рідними. Та вона не приходила до них, тож урешті-решт їм довелося копати чи полювати разом із нами.

Місце, де я вирішив поховати Тошавея й Сітетсі, було розташоване далеченько від нашого табору: до того я вже кілька тижнів думав про те, щоб уважно роздивитися цю місцину. Розпочавши копати могилу, я натрапив на невеличку чорно-білу чашку з глини. А тоді — на плаский камінь, під яким виявився ще один, такий самий. Під ним — іще один… Аж раптом я збагнув, що це стіна кам’яної людської оселі. Покопавши ще трохи, я дійшов до кута будинку, а тоді зупинився.

Ні команчі, ні апачі ніколи не жили в кам’яних будинках і не користувалися глиняним посудом: він дуже незручний для людей, які постійно подорожують. Каддо й осаджі ніколи не жили на цих далеких західних землях. Звісно ж, американці та іспанці теж не могли тут жити. Тож це могли бути лише залишки міста якогось стародавнього народу, який зник із лиця Землі дуже-дуже давно, — так давно, що про нього вже ніхто не пам’ятає.

Я вирішив узяти чашку із собою до селища, щоб розпитати про неї Тошавеєвого батька. І раптом згадав, що він помер — як і сам Тошавей, який, може, теж знав щось про це. Я вже хотів покласти знахідку на місце, та не зміг — без упину крутив її в руках. І раптом збагнув, чим ця річ так притягує мене: пролежавши в землі тисячу років або ж і більше, вона стала такою древньою, що Тошавей і решта моїх друзів порівняно з нею — неначе ті немовлята. Ніби все в них іще попереду.

Розділ 29

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 131. Приємного читання.