Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Я, звичайно, міг би здавати свою бурову установку напрокат, — мовив Генк. — Але який у цьому сенс?

Відповіді на це запитання юнак і не чекав — одразу-бо поставив інше:

— Ви маєте братів чи сестер?

— Одного брата. А двоє інших загинули на війні.

— А я маю двох сестер… Напевно, ви подумали: а чому це я не пішов на війну? Так-от, я намагався потрапити туди в сорок другому, та мене відбракували через дальтонізм.

Дівчина байдуже кивнула, утупившись поглядом у вікно, за яким виднівся все той самий пейзаж — розпечена сонцем, укрита чагарниками земля. Звісно ж, кожен, хто не воював, вигадує, щоб виправдатися, власну — страшенно сумну! — історію.

— А я ж до того й не знав нічого про дальтонізм — гадав, що всі інші бачать світ так само. Минуло кілька місяців, і я поїхав до Г'юстона, щоб спробувати ще раз. Мені, певна річ, знову дали копняка, бо я не склав їхній тест. Але я примудрився непомітно поцупити в них книжечку з відповідями — це ж, я гадаю, не дуже дорога річ.

— Мабуть, не дуже.

— Хай би там як — я запам’ятав усі відповіді й поїхав до Нью-Мексико, де комісія мене ще не знала. Цього разу тест я склав, але, мабуть, відповідав надто швидко. І тому мене змусили відповідати ще раз — уже в іншому порядку. Звісно, мене «розкусили» й сказали, що наступна спроба закінчиться для мене в’язницею: мовляв, арештують за те, що намагався негативно вплинути на перебіг воєнних дій.

— Оце так…

— Лишень вдумайтеся: «вплинути на перебіг воєнних дій»!

— Та ви просто щасливець.

— Аякже. Ви хоч уявляєте, що це таке: прожити чотири роки, вловлюючи на собі зневажливі погляди людей, які збагнути не можуть, чи ти комуніст, чи просто «відкосив»? Я ледь до Канади не поїхав, щоб спробувати ще раз, — та мене батько переконав цього не робити.

— Багато кого з нафтовиків звільнили від військової служби. І це правильно, бо інакше ми не виграли б цю війну.

— Я ж не збирався ставати одним із таких.

Джинні збиралася було щось відповідати, та Генк швиденько відчинив вікно, і в кабіну ввірвався вітер.

На той час вони вже добралися до безкрайньої рівнини, розташованої південніше Сан-Антоніо. Сліпуче сонячне проміння й страшенний гуркіт допотопного мотора заважали Джинні думати про будь-що. Генк розігнав машину до вісімдесяти миль на годину, і дівчина ненароком запитала себе: що ж із ними буде, якщо раптом лопне шина? Юнак, зосередившись на процесі керування машиною, міцно стулив зуби. Джинні мимоволі задивилася на те, як скорочуються й розслаблюються м’язи на його руках. А потім, знову поглянувши йому в обличчя, подумала, що він — із тих людей, чий мозок завжди напружено працює. Їй згадався батько, який вважав себе вправним водієм, хоча ніколи ним не був. А от Генк — той уже продемонстрував їй свою майстерність у цій справі: машину гнав надто швидко, але примудрявся при цьому дотримуватися ідеально прямої лінії, і тому їх не смикало туди-сюди. Дівчина згадала своїх братів, які загинули на війні. Чи змінила вона, ця війна, їхній світогляд? Напевно, ні: якщо вже чоловік має якісь життєві переконання, то йому байдуже, до чого вони його приведуть — хай навіть і до загибелі.

— Я справді рада нашому знайомству, — мовила дівчина, коли Генк зачинив вікно.

Юнак лишень кивнув у відповідь. Може, він уже забув, про що вони розмовляли? А може, йому не подобалося бути поряд із нею? Хто його знає. Ще задовго до того, як вони доїхали до Мак-Каллоу-Спрінґс, Джинні замислилася про те, як це воно — жити із цією людиною під одним дахом. Вона вже навіть і не згадувала про те, що спершу подумала, нібито він коханець Фінеаса. Ні — Генк був надто мужнім, щоб можна було його в чомусь такому запідозрити. Але водночас — у ньому не було нічого особливого. І чому її, власне, так манить до нього?

«Ти надто мало спілкуєшся з чоловіками», — знову мовила вона подумки сама до себе.