Розділ «Філіпп Майєр Син»

— Підійди-но ближче, якщо не гидуєш мною.

Я сів на землю поряд із ним.

— Від тебе тхне, — сказав він.

— Квітка Прерій щойно померла.

— Ох, Тіететі… — заплакав він, узявши мою руку в свою. — Пробач мені ті дурні балачки. Пробач, Тіететі, синку мій. Бідолашний мій синочку.

Поховавши Квітку Прерій, я став обходити інші тіпі, що були переповнені трупами. Того дня помер Пізон, і я допоміг його синові викопати для нього могилу; минув іще тиждень — і я поховав дружину Пізона; ще два тижні — і помер його син, якого я теж поховав. Минулої ночі команчі повмирали цілими родинами, і я ховав їх, запечатуючи потім порожні тіпі. Я поховав Червону Пташку, Гладкого Вовка, Ні За Холодну Воду (її застигле обличчя я ніжно цілував, уявляючи, що на ньому нема тих потворних струпів). А також — Ліниві Ноги й двох його рабів теж, Спробуй-Но Відшукай, Два Ведмеді На Прогулянці, Любить Ходити В Гості, Хісуу-анчо і його трьох дітей (їхніх імен я не знав), Сонячного Орла й Перечепився Впав Розквасив Носа. І ще — Чорного Собаку, Маленьку Гору з чоловіком і Знову Заблукала (вона померла в обіймах Великого Ведмедя, з яким іще не була одружена). І нарешті — Хукіяні, Любить Гуляти Лісом, Хумаруу, Рудого Лося, Пііцубоа й Кетумсу. Були ще й інші, для кого я викопав могили, — але їхніх імен я або не знав, або ж не зміг згадати.

Ночував я у своєму тіпі, але дні проводив із Тошавеєм і його дружинами, які теж були хворі й лежали поряд із ним. Хмизу в їхнє тіпі я натягав багацько, тож там було дуже тепло.

— Підійди-но до мене, Тіететі, — попрохала Сітетсі.

Я сів поряд із нею — обличчям до багаття. Вона простягла руку й погладила мене по голові; я мимоволі заплющив очі, відчувши тепло цієї руки. Що ж до Ватсіванну — їй було вже недалеко до смерті, а поки що вона дрімала, як і Тошавей. Він щось бурмотів уві сні, та потім прокинувся й помітив мене.

— Тіететі, — заговорив він, — якщо ти перейдеш до іншого племені, і в них раптом почнеться те саме, що й у нас, — поїдеш до білих. Розповіси їм, де розташоване селище, і скажеш, щоб узяли із собою гірські гаубиці. Затямив?

— Авжеж.

— Пам’ятай: це — наказ твого бойового вождя.

Я ствердно кивнув.

— Ти, напевно, повернешся до білих? — спитала мене Сітетсі.

— Що я там забув? — пробурчав я.

— А вони хворіють на таке? — мовила вона.

— Так, але вони винайшли ліки, що не дають цій заразі причепитися до людини, якщо вона ще здорова.

— Тобі теж давали ці ліки? — поцікавився Тошавей.

— Еге ж — коли я маленьким був.

— А що ти скажеш про ліки наших знахарів? — саркастично засміявся він.