— Я не передумаю! — ще раз попередив Тошавей. — Будь-хто, хто наблизиться до тіпі, — загине від моєї стріли!
— Де моя Любить Смачно Поїсти? — запитав молодий воїн.
— Вона хвора! — прокричав хтось.
Він під’їхав іще ближче.
Тошавей пустив стрілу, і вона пролетіла просто над головою молодика.
— Якщо хочеш — убий мене, Тошавею, — сказав він. — Але знай, що я хочу вмерти в селищі — разом зі своєю дружиною.
Тошавей подумав-подумав, а тоді пропустив його.
— Решта — негайно їдьте геть! — прокричав він іншим вершникам.
Кілька юних текенівапе, які, мабуть, не хотіли діяти, як боягузи, поїхали вперед. Але Неекару й Ескуте наказали їм зупинитися. Мешканці селища — навіть дуже хворі, — повилазивши зі своїх тіпі, зібралися на краю табору, щоб прокричати молодим воїнам усе, що хотіли сказати: спочатку наказали не під’їжджати близько, а тоді розповіли про всі події, що сталися в таборі за їхньої відсутності (а ще — розказали старі таємниці, які інакше б ніколи не розкрилися).
Нарешті вершники з бойовими кличами розвернули коней і поволі поїхали геть. А ті, що залишалися в селищі, відповіли їм — востаннє в житті — такими самими гучними кличами. І молоді воїни, на якусь мить обернувшись до нас і переможно піднявши свої луки та списи, поїхали далі, невдовзі зникнувши з наших очей.
На четвертий тиждень Квітка Прерій уже не була хвора на віспу — ні, вона сама перетворилася на цю хворобу. Пухирі спотворили її обличчя так, що я перестав його впізнавати; щоночі вони лопалися, і наша постіль намокала від рідини, що витікала з них. Потім, однак, вони стали зменшуватися й підсихати, тож я подумав, що моя кохана виживе.
— Я ніколи вже не буду красивою! — плакала-побивалася вона того вечора.
— Не верзи дурниць, — намагався заспокоїти її я.
— Я не хочу жити зі спотвореним обличчям!
— Усе буде гаразд — тільки не сколупуй струпи.
Вона заснула, глибоко й рівно дихаючи: лихоманка нарешті минулася. Я ще довго дивився на неї, а тоді заснув і сам. Коли сонячні промені розбудили мене, я відчув, що моя рука затекла (Квітка, певно, лягла на неї, перевернувшись уві сні). Узявся будити кохану, та раптом збагнув, що вона вже ніколи не прокинеться.
День був теплий, сонячний. Але я майже нікого не зустрів дорогою до тіпі Тошавея. Він, заплющивши очі, грівся на сонечку у своєму гамаку; пухирі на його шкірі тільки-но стали роздуватися.
— Що — кепський вигляд я маю? — мовив він.
— Я бачив тих, яким іще гірше.
— І мені скоро погіршає, — сплюнув він на землю. — Яка безглузда смерть, Тіететі!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 129. Приємного читання.