Філіпп Майєр Син

Син

— У Вічіта Фоллс, — із серйозною міною відповів батько, наче я не знав, куди він їздив.

— Невже вітряки нові ставитимемо?

— Це все не твої турботи, — «заспокоїв» мене полковник.

Та й зник разом із геологом до земель Ґарсія — обдивлятися піщані пасовиська. Що ж до тих чотирьох — вони спокійнісінько повсідалися на нашому ґанку, щоб пиячити собі й далі.

4 травня 1917 року

Урешті-решт вони не знайшли нічого ліпшого для буріння, ніж ділянка, розташована на відстані півмилі від нашого будинку. Бачте, полковник років із п’ятдесят тому начебто помітив, як там крізь землю просочується нафта (хоча відтоді ніхто й ніколи там не бачив нічого подібного).

— Невже ти не знайшов на наших чотирьох сотнях секцій кращої ділянки, ніж ця? — спитав я батька. — Будинок же весь труситиметься, коли почнеться буріння!

— Мені підказав мурашиний лев. А до них завжди треба прислухатися.

От не розумію я: чи то полковник вважає мене простачком, чи то він сам такий.

27 травня 1917 року

Мексиканці — усі як один — панікують. Шестеро наших кращих робітників, у тому числі Аарон і Фаустіно Родріґеси, повідомили мені, що терміново звільняються з роботи й повертаються до Мексики. Мовляв, тут для них та їхніх родин стає надто вже небезпечно.

У чому причина? Та в тому, що в Остіні якісь добродії виділили кошти на розширення загонів рейнджерів; нині їх на весь Техас — чотири десятки. Планується збільшити їхню кількість до восьми сотень.

Як не намагався я переконати наших вакуерос, що до Мексики повертатися небезпечно, бо там іде війна, — усе марно. Вони торочать своє: мовляв, там усе одно безпечніше, ніж тут.

Фредді Рамірес (той самий сегундо, який першим виявив, що Ґарсія крадуть нашу худобу) теж написав заяву про звільнення. Він сказав, що хоче найнятися на завод у Мічиґані, де все ще приймають на роботу мексиканців, ну, чи ще кудись.

— Мічиґан? — спробував я пожартувати, удаючи, що відігріваю змерзлі долоні. — Муй фріо!

— Холод, на відміну від рінче, нас не вб’є, — дуже серйозно відповів він.

Щодо полковника — йому начхати на те, що ми щойно втратили сімох найкращих вакуерос. Його ж бо цікавить лише буріння свердловини. Для того щоб змонтувати бурову вишку та провести інші приготування на вибраній ділянці, йому знадобилася допомога половини всіх наших робітників, які залишилися. І ось розпочалося, власне, буріння. Гуркіт, м’яко кажучи, жахливий — схоже на залізничну станцію, де безперервно стукотять-грюкотять потяги, що нікуди не збираються від’їжджати. А раніше ж тут що було чути? Мукання корів, поскрипування вітряків, — та й усе. Вікна в нашому будинку всі відчинені через спеку, тож я, коли вдома, напихаю вуха ватою.

19 червня 1917 року

Вони все бурять і бурять, але поки що нічого не знайшли — пісок, та й край. А час іде, і наше містечко змінилося так, що його з першого погляду й не впізнати: це через те, що Пінкард і власники таких самих — тільки менших — ранчо попродавали свої землі. Замість коней і вакуерос — вантажівки й сезонні робітники. Ґілберт у своїй крамниці тонами продає добрива. Я зайшов до нього, щоб придбати кілька копаниць і лопат, а ще — деякий запас куль тридцятого калібру для «Льюїса». І побачив, що ціни тут утричі вищі, ніж були ще донедавна.

— Мене теж обдереш, як липку? — мовив я.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 126. Приємного читання.