Розділ «Філіпп Майєр Син»

Ти ба — вбивця проявив сентиментальність! Але чим я, власне, кращий за нього?

Отож, із нашого містечка поїхали мексиканські родини, чиї предки — від п’яти до десяти поколінь (це довше, ніж будь-яка тутешня родина білих)! — жили й працювали на цій землі. Та замість них дуже скоро поприїжджали інші — ті, які вирішили таким чином урятуватися від війни в північній частині Мексики. Англійською вони зовсім не говорять і, скільки я знаю Ґілберта, — стануть легкою здобиччю для нього. Та я вважаю, що на сьогодні спокійніше все-таки тут, ніж у самісінькому епіцентрі війни. Мій батько якось сказав: «Не розумію, що їм там не подобається. Податки, наприклад, платити не треба».

Повернувся додому й одразу ж поїхав верхи до нашого пасовиська під номером дев’ятнадцять, щоб допомогти перегнати звідти бичків.

Ми потроху будуємо нові паркани, та й узагалі — на наших пасовиськах усе, як казав Пінкард, іде як по маслу. Але це тільки так здається, бо цій землі бракує… душі. А коли саме вона, ця душа, її покинула — ніхто, найпевніше, і не знає.

20 червня 1917 року

Поїхав у Вічіта Фоллс за новою вантажівкою (дві з половиною тонни — це моя мрія). Ніяк не можу визначитися, яка передача краща — черв’ячна чи ланцюгова.

Вирішив придбати «форд» — тепер у Далласі випускають нову модель «Т», — але передумав. Кожен-бо водій «форда» отримував щонайменше вивих, ба навіть перелом плеча через те, що зривалася заводна ручка. Згадався давній жарт: «Водія “форда” легко впізнати — у нього рука завжди в гіпсі».

У сучасному світі не виживеш, підсовуючи людям усілякий непотріб замість нормальних товарів. Цінується тільки те, що служить довго.

21 червня 1917 року

Сьогодні ввечері в наші двері постукала жебрачка-мексиканка, у якої вистачило сміливості пройти крізь ворота. Вона мені начебто когось нагадувала, та я все не міг згадати, кого саме. І тому вирішив, що переді мною — дружина чи сестра когось із наших вакуерос. Бліда, худюща, у самій сорочці (ну, ще й зверху — якась дірява шаль); вітерець на якусь мить оголив її ноги по коліно, і я встиг побачити, що вони — мов ті соломинки.

— Буенас ночес, — привітався я.

Запала тиша.

— Ти не впізнаєш мене? — мовила нарешті жінка англійською — зовсім без акценту.

— Та… ні.

— Мене звуть Марія Ґарсія.

Я мимоволі відступив на крок.

— Я — донька Педро Ґарсія, — уточнила вона.

Розділ 28

Ілай-Тіететі

Осінь 1851 року

Спершу людей почало лихоманити, а потім з’явилися плямки на обличчі й тілі, що викликали в усіх паніку. Близько чверті нашого племені, швиденько позбиравши своє майно, забралося геть. Минуло кілька днів, і всі, хто занедужав, уже мучилися від болючих пухирів на обличчі, шиї, руках, долонях, ногах і ступнях.

Наші знахарі спорудили парильні біля струмка та й заходилися всіх лікувати. Спочатку хворі повинні були пірнути в холодну воду, потім — пропотіти в парильнях, а тоді — знову зануритися у струмок. Минуло ще трохи часу — і люди стали вмирати, а знахарі — занедужали.

Білі вже сто років тому винайшли ліки від віспи. За часів мого дитинства, однак, зробити щеплення було нелегко — вакцину привозили тільки до великих міст. Як я пам’ятаю, німці заплатили якомусь лікарю, щоб він приїхав до Фредеріксбурґа та зробив уколи їхнім дітям. Тож наша мати повезла туди й нас.