Філіпп Майєр Син

Син

Фермери отетеріло розглядали градини — завбільшки як апельсини — і торочили одне одному, що така як уперіщить по голові — то й гаплик. А один із них спитав Реймонда, чи завжди тут випадають отакі дощі.

— Звісно ж, ні, — відповів той. — Минулого року, наприклад, справжні дощі йшли — не те, що цей.

Коли я потім натрапив на полковника, той себе не тямив од люті.

— Зараз же, зараз же треба дати копняка тому косоокому, кривобокому, кривозадому сучому синові! І звідки він тільки взявся там зі своїми шолудивими телятами?!

Я пояснив, що просто так звільнити Реймонда Мідкіффа ми не можемо. Він натомість відповів, що тоді його треба пристрелити, та й годі. Мені лишалося тільки нагадати йому, що Мідкіффи — наші друзі й сусіди.

Але фермери все одно подумали, що Реймонд лише пожартував. Поля зі зрошувальними системами мали просто розкішний вигляд, а справжню ситуацію в нашому штаті ці чужинці оцінити просто не могли. Хтось чув, як вони примовляють давнє прислів’я «тягай плуга — дощ сам піде»; видавалося, ніби їх принесло сюди не просто з іншого штату, а й з іншого часу — минулого, звісно.

Уся ця метушня, так чи інакше, змушує мене почуватися майже смертельно самотнім… Утім, це для мене — звичний стан душі.

19 квітня 1917 року

Зéмлі ранчо Пінкард — понад сто секцій — господарі розпродали й переїжджають до Далласа. Я пішов попрощатися з Елдріджем Пінкардом — своїм однолітком (його батько прибув сюди невдовзі після полковника). Він і в очі глянути мені не міг.

— Я мусив це зробити, Піте. Посуха не залишила мені вибору — навіть високі ціни на яловичину не врятували б. Тож я пішов і забрав із банку гроші, які там іще залишилися.

— Ти, як я чув, уже придбав ділянку землі десь у Центральному Техасі?

— Цілих дві секції! — гірко розсміявся він.

— Вистачить, щоб десяток бичків пасти.

Знизавши плечима, він поколупався в землі носком черевика. А тоді обвів прощальним поглядом свої колишні володіння.

— Перш ніж ти подумаєш, що я просто наклав у штани…

— Я так не вважаю, — збрехав я.

— Уважаєш. Але я ціную й це. Знаєш, я б не казав того, що зараз тобі скажу, нікому з вас — тих, які залишаються. Та ми з тобою дружимо ще відтоді, як тут жили індіанці.

— Так воно і є.

— Я вже зовсім повісив, було, носа, доки не побалакав із Юстісом Касвеллом. На війну? — похитав він головою. — Піте, мине ще рік — і всі справжні чоловіки вже будуть там, за океаном. Тут я малої нужди справити не можу без того, щоб із мене заставу в десять доларів не стягнули. І… відверто кажучи — я заздрю тим хлопцям, які подорожують зараз морем до Європи. Вони-бо, коли дістануться Франції, побачать стільки такого, чого я в житті своєму не бачив! Тільки-но я це зрозумів — став дивитися на своє становище як на останній шанс побачити світ. І я був би останнім дурнем, якби не скористався ним.

— Зрозуміло.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Син» автора Філіпп Майєр на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Філіпп Майєр Син“ на сторінці 124. Приємного читання.