Розділ «Частина ІV Січень 1979 року»

Він спробував усміхнутися, та його вуста лише ледве смикнулися.

«Нащо ти опирався їм? — спитала вона. — Їм було наказано привести тебе неушкодженим. Якби ти не стріляв у них, вони б не завдали тобі шкоди».

Його горло зсудомило.

«Яка різниця…» — прохрипів він.

Його очі заплющилися, він зціпив зуби, щоб перебороти біль.

Коли він розплющив їх знову, вона й досі була поряд. Вираз її обличчя зовсім не змінився.

Її посмішка була слабкою й вимученою.

«Твоє… суспільство… таке витончене, — прохрипів він. — Хто ті… головорізи, що прийшли по мене? Ра… Рада юстиції?»

Її погляд був незворушним. «Вона змінилася», — раптом подумав він.

«Новопосталі суспільства завжди примітивні, — відказала вона. — Ти мав би це знати. Ми свого роду група революціонерів — ми повертаємо наші права на суспільство силою. Це неминуче. Насильство й для тебе не чуже. Ти вбивав. Безліч разів».

«Лише… щоб вижити».

«Саме тому вбиваємо ми, — спокійно сказала вона. — Щоб вижити. Ми не можемо дозволити мертвим існувати поруч із живими. Їхні мізки ушкоджені, вони існують заради єдиної мети. Вони мусять бути винищені. Ти вбивав і мертвих, і живих, тож чи тобі не знати».

Він зробив глибокий подих, нутрощі скрутило від болю. Очі застелив біль, він затремтів. «Це має скоро скінчитися, — думав він. — Довше я цього не витримаю». Ні, смерть його зовсім не лякала. Він не міг її осягнути, але й страху до неї не почував.

Хмара болю спала, і туман з-перед його очей зник. Він поглянув на її спокійне обличчя.

«Сподіваюся, — сказав він. — Але… чи бачила ти їхні обличчя, коли вони… вони вбивали?» Він судомно глитнув. «Втіха, — пробурмотів він. — Чистісінька втіха».

Її посмішка була тонкою та відстороненою. «Вона таки змінилася, — подумав він. — Цілковито».

«А ти колись помічав своє обличчя, — запитала вона, — коли вбивав?» Вона протерла його чоло клаптем тканини. «Я його бачила — пригадуєш? Воно було моторошним. І ти навіть не збирався мене вбити, ти лише переслідував мене».

Він заплющив очі. «Чому я взагалі її слухаю? — подумав він. — Вона лише безмозка вірянка цього культу насильства».

«Може, ти й бачив утіху на їхніх обличчях, — сказала вона. — Це й не дивно. Вони молоді. А вони і є вбивці — працевлаштовані, легальні вбивці. Їх поважають за їхні вбивства, захоплюються ними. Чого ти від них очікуєш? Вони лише люди зі слабкою волею. А люди ласі до смаку вбивства. Це стара як світ байка, Невілле. Ти це добре знаєш».

Він підвів на неї погляд. Її посмішка була напруженою, вимушеною посмішкою жінки, яка намагається забути, що вона жінка, присвятивши себе покликанню.