TextBook Черевики знову затупотіли, поки він не зрозумів, що постать стала біля його койки. Він спробував глитнути, але горло було надто сухим. Він облизав вуста.
«Хочеш пити?»
Він звів на постать тьмяні очі, і зненацька його серце шалено закалатало. Кров заструменіла венами, від чого біль лавиною накотився на нього, цілковито поглинувши на якусь мить. Він не міг здушити сповненого агонії стогону. Крутив головою на подушці, кусаючи себе за губи та гарячково хапаючись за ковдру. Червона пляма все більшала.
Вона стала на коліна, стираючи з його чола піт та прикладаючи до губ прохолодний вологий клапоть тканини. Біль потроху стихав, її обличчя поступово набуло чітких рис. Невілл непорушно лежав, дивлячись на неї сповненими болю очима.
«Що ж», — зрештою промовив він.
Вона не відповіла. Підвелась і сіла на край ліжка. Знову погладила його чоло. Потім вона потяглася над його головою, і він почув, як вона наливає воду у склянку.
Біль бритвами впивався в нього, коли вона легенько підняла його голову, щоб він зміг попити. «Так, напевне, вони почувалися, коли їх проштрикував кілок», — подумав він. Прониклива, болісна агонія, краплина за краплиною життя полишає тіло.
Його голова впала назад на подушку.
«Дякую», — пробурмотів він.
Вона сіла, дивлячись на нього, вираз її обличчя поєднував у собі співчуття й відчуженість. Її рудувате волосся було укладене назад у тугий жмут, затиснутий шпилькою. У неї був приємний та стриманий вигляд.
«Ти так і не повірив мені?» — запитала вона.
Його щоки надулися, з горла вирвався легенький кашель. Він відкрив рота, втягуючи сире вологе повітря.
«Я… повірив тобі» — сказав він.
«Чому ж ти не втік?»
Він пробував говорити, але слова не в’язалися купи. Він глитнув, зробивши ще один уривчастий подих.
«Я… не міг, — пробурмотів він. — Я ледь не пішов декілька разів. Якось я навіть спакував речі і… збирався йти. Але не зміг, не зміг… піти. Я надто звик до… до будинку. Це була звичка… прямо як звичка жити. Я… звик до цього».
Її очі ковзали його спітнілим обличчям, вона стиснула губи, далі погладжуючи його чоло.
«Уже запізно, — промовила вона. — Ти ж це розумієш, правда?»
Щось клацнуло в його горлі, коли він глитнув.
«Знаю», — відповів він.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Я — легенда» автора Річард Метісон на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина ІV Січень 1979 року“ на сторінці 4. Приємного читання.