Розділ «Частина ІV Січень 1979 року»

Увійшли двоє чоловіків.

Білі промені забігали кімнатою, вдаривши його в лице. Двоє чоловіків поквапом відсахнулися.

«У нього пістолет!» — загорлав один із них, вистріливши.

Невілл почув, як куля поцілила в стіну над його головою. Тоді пістолет у його руці почав здригатися, а спалахи світла вихоплювали з темряви обличчя. Він не цілив у жодного з них; просто за інерцією тис на гачок. Один зарепетував від болю.

Потім Невілл відчув різкий удар палицею в груди. Він поточився назад, у його тілі вибухнув гострий, пекучий біль. Він вистрелив іще раз, а потім упав на коліна, пістолет висковзнув із його пальців.

«Ти дістав його!» — почув він чийсь крик, падаючи обличчям донизу. Він спробував дотягтися до пістолета, але темний чобіт наступив йому на руку, зламавши її. Невілл потяг руку назад, хрипко дихаючи та позираючи на підлогу затуманеними від болю очима.

Грубі руки ковзнули йому під пахви й підняли його. Він усе дивувався, коли ж вони застрелять його. «Вірджі, — думав він, — Вірджі, я вже йду до тебе». У грудях боліло, наче хтось поливав його згори розплавленим свинцем. Він відчував і чув, як носаки його черевиків шкребуть підлогу, і завмер в очікуванні смерті. «Хочу померти у власному будинку», — подумав. Він кволо пручався, але вони не спинялися. Пекучий біль цвяхами роздирав йому груди, коли вони протягли його крізь вхідні двері.

«Ні, — простогнав він. — Ні!»

Біль здійнявся від грудей, шпичастим ціпком опустившись на мозок. Усе довкола поглинав вир темряви.

«Вірджі», — хрипко пробурмотів він пошепки.

Темні постаті витягли його бездиханне тіло з будинку. У ніч. У світ, що відтепер належав їм.

Звук: дзюркітливий шелест наповнив повітря. Роберт Невілл слабко закашляв, скривившись від болю, що спалахнув у грудях. Булькочучий стогін зірвався з його вуст, голова трохи з’їхала на пласкій подушці. Звук зростав, перетворюючись у суміш гуркотів. Він повільно підібрав під себе руки. Чому вони не подбали, щоб згасити в його грудях полум’я? Він відчував, як розпечені жарини проникають крізь отвори в грудях. Черговий стогін, задиханий та болісний, скривив вуста. Тоді очі широко розплющилися.

Він цілу хвилину дивився на грубо поштукатурену стелю, жодного разу не змигнувши. Біль у грудях гаснув і знову наростав, невпинно пульсуючи в нервових закінченнях. Його обличчя залишалося напруженою маскою спротиву болю. Якби він хоч на мить розслабився, то повністю розчинився б у болі; мусив боротися. Перші кілька хвилин він тільки й міг опиратися болеві, страждаючи від його пекучих поштриків. Потім, за деякий час, його мозок почав функціонувати; поволі, як уривчастий механізм, запускався та спинявся, шестірні обертались і заїдали.

«Де я?» — була його перша думка. Біль був нестерпним. Він подивився на груди й побачив, що вони перев’язані широким бинтом, а посередині здіймається і спадає велика волога пляма червоного. Він заплющив очі й глитнув. «Я поранений, — подумав він, — кепсько поранений». У роті та горлянці було сухо, мов у пустелі. «Де ж це я, що я…»

Тоді він згадав. Темні постаті, напад на будинок. Він зрозумів, де перебуває, навіть до того, як поволі, з болем, повернув голову та побачив заґратовані вікна вздовж крихітної, тісної кімнатки. Довго дивився на вікна, напруживши обличчя та зціпивши зуби. Звук лунав іззовні; квапливий, нерозбірливий звук.

Він дозволив собі відкинути голову на подушку, лежав і дивився на стелю. Важко було втямити, що коїться. Важко повірити, що це не якесь страхіття ввижається. Понад три роки пробути самітником у своєму будинку. Тепер оце.

У чому він не сумнівався, то це в гострому, мінливому болеві, що роздирав груди, та вологій червоній плямі, яка ставала дедалі більшою. Він заплющив очі. «Я неодмінно помру», — подумав він.

Він намагався осягнути цю думку. Але й це йому не вдалося. Попри всі ці роки, сповнені смерті, попри туго натягнутий над пащею смерті канат, яким він походжав увесь цей час, — попри все це він не міг осягнути такого. Власна загибель досі була чимось поза його розумінням.

Він і досі лежав на спині, коли двері за ним відчинилися.

Розвернутися він не міг, надто вже боліло. Він лежав і дослухався до кроків, що спочатку наближалися до ліжка, а потім раптом спинилися. Він підвів голову, але постать іще не потрапила в поле зору. «Мій кат, — подумав він, — утілення правосуддя нового суспільства». Він заплющив очі в очікуванні.