Розділ «II»

Задоволена, вона знову сховала ляльку.

— Ти розумієшся на таких речах, Роберте. З тебе вийде непоганий чоловік.

— Ну, це ще побачимо! — невпевнено сказав я. Роза дуже кохала своє маля. Місяців три тому, коди воно ще не вміло ходити, Роза тримала його при собі в своїй кімнаті. Незважаючи на свою професію, вона все ж таки влаштовувалась, бо поруч була якась комірчина. Коли вона ввечері приходила з кавалером, то, вигадавши якусь причину, примушувала його якусь мить постояти за дверима, а сама заходила попереду, пересувала коляску з дитинчам до комірчини, замикала двері і тоді вже впускала кавалера. Але в грудні маленькій доводилось надто часто пересуватись з теплої кімнати до неопалюваної комірчини. Вона застудилася і часто плакала, саме під час візитів. Розі довелось розлучитися з нею, хоч це їй було дуже тяжко. Вона віддала її до пристойного дитячого притулку. Там Розу вважали за благородну вдовицю. Інакше і не можна було — не прийняли б дитину.

Роза підвелась.

— Адже ти прийдеш у п'ятницю?

Я кивнув головою. Вона глянула на мене,

— Ти ж у курсі?

— Та звичайно.

Я не мав ніякої уяви про те, що саме трапилось, але й не мав ніякого бажання про це питати. Уже звик до цього отут за рік роботи тапером. Так воно було найзручніше. Так само я всім тим дівчатам говорив «ти», Інакше якось і не виходило.

— Бувай, Роберте!

— Бувай, Розо!

Я посидів ще трохи. Але справжнього спокою і бажання заснути, як це бувало звичайно, коли «Інтернаціональ» ставав для мене недільним пристановищем, я сьогодні не відчував. Отож випив ще рому, погладив кішку та й пішов.

Цілий день вештався по місту. Я і сам не знав добре, що мені, власне, робити, і ніде не затримувався надовго. Надвечір пішов до нашої майстерні. Кестер був саме там. Працював коло кадилака. Ми його нещодавно купили за безцінь як старий мотлох. Тепер відремонтували його вже як слід, і Кестер саме наводив на нього останній лиск. На цій спекуляції ми сподівалися добре заробити, хоч я й сумнівався, що з того щось вийде. У тяжкі часи всі охочіше купували невеликі машини, а хто ж купить отакий автобус?

— Засидимося ми в дівках із ним, Отто, — сказав я. Але Кестер не втрачав надії.

— Засиджуються тепер з машинами середнього розміру, Роббі, — пояснював він мені. — Купують машини дешеві, але ж купують і дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що багаті.

— Де Готфрід? — спитав я.

— На якихось політичних зборах…

— Здурів, чи що? Навіщо це йому? Кестер засміявся.

— Цього він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А весною його завжди тягне до чогось нового.

— Може й так, — сказав я. — Давай допоможу тобі дещо…