Розділ «XVIII»

— Вибачте мені, — сказав я. — Але я не можу сам себе обманювати. В цьому моє нещастя.

Він усе ще дивився на мене.

— Ви маєте ще трохи часу? — запитав він.

— Так, — відповів я, — часу в мене досить.

Жафе встав.

— Зараз я повинен робити свій вечірній обхід. Мені б хотілося, щоб ви пішли зі мною. Сестра дасть вам білий халат. Тоді пацієнти сприймуть вас за мого асистента.

Я не знав, що він задумав; проте взяв поданий сестрою халат.

Ми пішли довгими коридорами. Крізь широкі вікна в приміщення проникало рожеве вечірнє сяйво. Це було м'яке, лагідне, ніби зовсім несправжнє світло. Кілька вікон були відчинені. Знадвору долинав запах липового цвіту.

Жафе відчинив одні двері. Звідти пахнуло спертим, затхлим повітрям. Одна жінка з незвичайним волоссям кольору мутного золота, на якому миготіли відблиски світла, мляво підняла руку. Вузький високий лоб. Нижче очей обличчя до рота закрите пов'язкою. Жафе обережно зняв пов'язку. Я побачив, що у жінки немає носа. На його місці — заскорузла, чимось намазана червона рана з двома дірочками посередині. Жафе знову поклав пов'язку.

— Все гаразд, — люб'язно констатував він і повернувся до виходу.

Він зачинив за собою двері. В коридорі я зупинився на мить, дивлячись на м'яке вечірнє світло.

— Ходімте далі, — сказав Жафе, ідучи поперед мене в іншу палату.

Ще з дверей я почув гарячкове сопіння і скрип ліжка. Там лежав чоловік з посинілим обличчям, на якому виднілися якісь незвичайно яскраві червоні плями. Рот у нього був відкритий, очі вилізли з орбіт, а руки безнастанно металися по ковдрі. Чоловік був непритомний. Крива температури на таблиці незмінно показувала сорок градусів. Біля ліжка сиділа сестра і читала. Коли Жафе ввійшов до палати, вона поклала книжку і встала. Жафе поглянув на таблицю температури й похитав головою.

— Двостороннє запалення легенів і одночасно плеврит. Уже з тиждень відчайдушне бореться з смертю. Рецидив. Уже був цілком видужав. Але рано пішов на роботу. Має жінку і двох дітей. Безнадійний.

Він послухав серце і помацав пульс. Сестра допомагала йому. При цьому її книжка впала на підлогу. Я підняв і побачив: то була куховарська книжка. Руки хворого, схожі на клешні павука, невгамовно дряпали по ковдрі. Це був єдиний звук у палаті.

— Вам треба лишитись тут на ніч, — сказав Жафе сестрі.

Ми вийшли. Рожевий присмерк надворі став густіший.

Тепер він, наче хмара, заповнив коридор.

— Прокляте світло, — не витримав я.

— Чому? — запитав Жафе.