Розділ XII

— Ні, не знаю.

— Тоді, коли про всі містечкові чвари ти й словом не похопилася. Адже я міг підозрювати, що цей Собек, ставши на твій захист, мав на це якесь право. Але ти вирішила слушно: «Я не виправдовуватимусь перед Лешеком, бо якщо він має такі огидні підозри, то не заслуговує на мої пояснення».

Марися не пригадувала, щоб вона тоді міркувала саме так, проте не заперечила.

— Я не хотіла тебе вплутувати в ці неприємності, — тільки й сказала вона.

— І це погано. Хто ж твій захисник, коли не я?

Він замислився й додав:

— Узагалі я мушу якось зайти на пошту й потиснути руку цьому Собекові. Звісно, це нахабство, що він насмілюється тебе кохати, але він учинив як порядний мужчина.

Сонце вже хилилося за небокрай. Зазвичай о цій порі вони збиралися повернутися, та нині треба було обговорити стільки речей… Вирішили, що Марися завтра повідомить пані Шкопкову про свої заручини і про те, що більше не працюватиме в її крамниці.

— Скажи їй також, що коли вона вважає, що витратилася на тебе, то ти повернеш їй кошти, які вона полічить, — запропонував Лешек.

— Ти її не знаєш, — відказала Марися. — Вона не полічить жодних видатків, бо я за все віддячила своєю працею. Вона би смертельно образилася, якби я про таке лише натякнула. Вона дуже порядна жінка. Я іншого боюся: що вона не повірить у ці заручини.

— Що ж, тоді я приїду, скажімо, опівдні, і вона почує це від мене. Хай там як, але речі збери.

— Лешеку, коханий мій, не знаю, чим я на таке заслужила, але я така щаслива!

Чинський обняв її й ніжно притулив до себе. Його сповнювало невимовною радістю те, що для цієї дівчини, цієї чудової дівчини, у якої не було нікого на світі, він став усім і буде всім. Водночас Лешек дивувався сам собі. Адже він стільки разів тримав в обіймах різних жінок, і ніколи не відчував нічого, крім жадання. Чому ж до цієї єдиної, якої він безсумнівно прагнув дужче, ніж будь-кого на землі, навіть жадання було іншим, пронизаним безкінечною любов’ю й мало не релігійним обожнюванням. Колись, у перші місяці знайомства з Марисею він дивився на неї, як і всі. Якби вона тоді опинилася з ним сам на сам… Ніщо б не втримало його перед скоєнням жахливої помилки.

«Слава Богу, що цього не сталося», — думав він.

Вони ще довго бродили лісом і вже майже стемніло, коли вирішили повернутися. Крізь частину лісу, де було чимало ям і корчів, їхали повільно. Зрештою, підстав непокоїтися не було. Лешек знав дорогу як свої п’ять пальців, знав кожний рівчак, кожний камінь, кожний поворот. До путівця він доїхав би й у темряві, а при світлі нічного рефлектора можна було цілком безпечно рухатися на пристойній швидкості.

Так принаймні вони думали.

Тієї самої миті, коли мотоцикл виїхав з лісу, і його голосний гуркіт сповнив галасом сонну рівнину аж до путівця, за одним із поворотів бічної дороги з’явилася тінь чоловіка.

Екс-семінарист Зенон довгенько тут чекав. Він проспав у рівчаку кілька годин і навіть боявся, чи саме тоді мотоцикл не проїхав назад до путівця. На щастя, хвилювався він даремно. Від віцкунського бору наближався гуркіт машини, іноді з підвищень на дорозі далеко в темних зарослях зблискував промінь яскравої зелені, вихопленої фарою.

— Тепер вони від мене не втечуть, — буркнув Зенон.

Він уже тиждень, як пив не просихаючи. Вициганив у тітки в Свенцянах кількадесят злотих і, повертаючись до Радолишок, коли пішки, коли попутною бричкою, не оминув жодної корчми, жодного шинку. Повертався, аби ще раз прохати в батька пробачення, хоча й не вірив, що таке станеться, і в розпачі впивався горілкою аж до непритомності. Коли по обіді побачив на дорозі мотоцикл Чинського й упізнав тих двох, винуватців його вигнання з дому, у його п’яній голові з усією силою озвалася ненависть і прагнення помсти.